Наголос – це важливо

  • Як правильно наголошувати назву міста в Київській області:УкраЇнка чи УкрАїнка? Відповідь. Правильний наголос – УкраЇнка. Поширений наголос УкрАїнка є грубою помилкою. Це все одно, що замість украЇнська мова казати укрАїнська.
  • Наголос у топонімі Бахмут, пов’язаному з назвою бахмутка – кухонна сіль, яку видобували в копальнях Бахмутського повіту. Відповідь. Словниковий наголос річки – БахмУтка і міста – БахмУт. Але серед місцевого населення поширений також наголос на першому складі – БАхмут.
  • Чи є помилкою вжити слово манить із наголосом на другому складі? Відповідь. Дієслово манити має в різних особах такі наголоси: манЮ, мАниш, мАнить, мАнимо, мАните, мАнять. Отже, манИть – це неправильно.
  • Читач запитує про наголос у конструкції в цілому. Відповідь. Слово цілий наголошуємо на першому складі. Але у вислові в(у) цілому наголос маємо подвійний: у ці́лому  і  в ціло́му.
  • Чи є відмінність у наголошуванні слова судно в різних значеннях. Відповідь. Немає. І плавний засіб, і ємність для хворих людей з обмеженими можливостями мають наголос на останньому складі: судно́– су́дна, як вікно́ – ві́кна, відро́ – ві́дра. Але з числівниками два, три чотири наголошуємо два, три, чотири судна́.
  • Прилад для зважування – ва́ги. А з коро́мислом – терези́.
  • Іменник разу множині має наголос на другому складі – рази́. Але з числівниками два, три, чотири кажемо ра́зи.
  • Чи правильно наголошують чоловічі імена на –ко в кличному відмінку. Відповідь. Правильно. У двоскладових іменах наголос переходить на перший склад: Грицько́ – Гри́цьку, Сашко́ – Са́шку, Юрко́ – Ю́рку. Коли складів більше, наголос лишається на місці: Богда́нко – Богда́нку, Васи́лько – Васи́льку, Іва́нко – Іва́нку.
  • Слова зазви́чай і вантажі́вка офіційне мовознавство довго не пускало до словників. Згодом їх увели до видання, але з неприродними наголосами: ванта́жівка і зазвича́й. Тепер в Українському орфографічному словнику, виданому в Києві 2009 року, вантажі́вка має правильний наголос. Думаю, що він буде виправлений і в слові зазви́чай. Адже один з найавторитетніших українських митців слова Максим Рильський писав: “Тож затемна він причвалав на став, // зігнувшися ще більше, ніж зазви́чай”.
  • Слово вИпадок у літературній мові має наголос на першому складі, як вИняток, вИсновок, вИселок і так далі. Казати випАдок так само, як російською мовою казати случАй замість слУчай
  • Слово корИсний у сучасній український літературній мові має лише один наголос – на другому складі. КОрисний – наголос діалектний і застарілий, як тАблиця, пИтання, рОсійський замість правильних таблИця, питАння, росІйський
  • Читача цікавить наголос у слові вартувати . Відповідь. Якщо йдеться про вартового, то наголос вартУє. А коли маємо на увазі ціну, то може, запитує читач, треба казати вАртує? Не треба вигадувати штучних наголосів. У сучасній українській літературній мові вартувати  має такі значення:  охороняти когось чи щось, стояти на варті, перебувати біля хворого, допомагаючи йому. 
    Наприклад: “До замку я піду, ти вартуватимеш при вході” (Іван Франко), “Він спить, ми обидві вартуємо біля нього” (Іван Кочерга). А в розумінні  встановити якусь ціну  краще користуватися дієсловом  коштувати .
  • Оскільки в українській мові слова приходили з різних говірок, вони входили у літературну мову зі своїми наголосами. Але кожна норма уніфікується, вдосконалюється. Зайві наголоси виходять з ужитку. Наприклад, слово новий у 20-х роках ще вживалося з двома наголосами. Тепер літературним вважається вживання тільки з наголосом на другому складі. Наприклад, у Рильського є „Нове життя нового прагне слова”, „Знак терезів – доби нової знак”, у Сосюри найкращий приклад з вірша „Любіть Україну”: „Любіть Україну у сні й наяву, вишневу свою Україну, красу її вічну живу і нову, і мову її солов’їну”. Тобто треба виховуватися на найкращих зразках, а не на зразках тих поетів, які не засвоїли наголос і пишуть слова для пісень.
  • У нас є слова-пароніми, близькозвучні слова, які ніколи не вживаються один замість одного, бо мають різне значення. Наприклад, є „нездійснений” і „нездійсненний”, „недоторканий” і „недоторканний”. Ті слова, що наголошуються на корені („нездійснений”, „недоторканий”) – це дієприкметники. „Нездійснений” – це той, який не здійснився, „недоторканий” – до якого ніхто не торкався, але може торкнутися. „Нездійсненний” і „недоторканний” – це прикметники, вони пишуться з двома „н”, і там вимовляється подовжений звук. „Недоторканний” – той, до якого не можна торкатися, „нездійсненний” – той, що ніколи не здійсниться. Отже, „недоторканність державних кордонів”, „недоторканність особи”, „недоторканність житла”. Ці слова в Конституції записані правильно, але чомусь політики часто вживають „недоторканий” замість „недоторканний”.