Окраса мови – наголос, вимова

      На́голос або акце́нт (лат. Accentus, нім. Akzent, англ. stress, грец. τόνος)  — це надсегментна одиниця мовлення, що виділяє голосом певний склад у слові.  Наголос як властивість складу визначає його якісну характеристику (коли якість голосного є засобом вираження наголошення), а також й кількісну характеристику (відносно збільшена тривалість наголошеного голосного). При виробленні акцентуаційних норм україн­ська мова має далеко більше труднощів, ніж у формуванні лексики.

   Наголос у слові алфа́віт на другому складі основний у нашій мові, бо збігається з грецьким алфа́вітон, від якого походить укра­їнська лексема, що, між іншим,  свідчить про давні й безпосередні зв’язки українців із греками. Прикро, коли в українському слові з подвійним наго­лосом вибирають спільний з російським наголос: завжди́, догові́р, алфаві́т (рос. всегда́, догово́р, алфави́т), хоч природніші традиційні наголоси за́вжди, до́говір.

     Ще декілька прикладів слів, що мають подвійний наголос   (першим подається варіант з наголосом, якому слід надавати перевагу,  другий варіант  застосовується рідше): весняни́йвесня́ний; ви́сітивисі́ти; до́говір  —  догові́р; жало́жа́ло; за́вждизавжди́; мили́тими́лити; про́стийпрости́й; ясни́йя́сний;

    Різні наголоси у слові батьківщина. Лексема батьківщина має кілька значень: 1) означає країну стосовно людей, які народилися в ній та є її громадянами; 2) вживається переносно, позначаючи місце походження чи виникнення чогось. В обох випадках наголос у цьому слові ставимо на першому або на передостанньому складі. 3) Тільки з наголосом на першому складі виступає ба́тьківщина в значенні «спадщина від батьків» узагалі й «спадковий маєток» зокрема. Звичайно, останнє тепер сприймається як застаріле (і це відбито в словниках). Та й ба́тьківщина в розумінні «спадщина від батьків» (узагалі) вживається набагато рідше (тільки в художній літературі, усному мовленні). Зате активно використовують іменник спа́дщина — офіційний юридичний термін.

    Жму́ритися (наголос на першому складі) — мружитися. Дівчинка жмурилася від яскравого сонця. Жмури́тися — грати в жмурки (піжмурки).

    Наголос у топонімі Бахму́т, пов’язаному з назвою бахму́тка — кухонна сіль, яку видобували в копальнях Бахму́тського повіту. Попри словниковий наголос річки — Бахму́тка і міста — Бахму́т, серед місцевого населення поширений також наголос на першому складі — Ба́хмут.

   Прилад для зважування — ва́ги. А з коро́мислом — терези́. Порівняймо слова ва́жений і важе́нний,  що виражають неоднакові поняття. Ва́жений (наголос на першому складі) — дієприкметник, похідний від слова ва́жити, тобто визначати вагу чогось, когось. Ва́жені товари, ва́жені овочі. Важе́нний (наголос на другому складі) — розмовне. Означає «дуже важкий». Важе́нна ноша, важе́нний камінь.

  Слово вантажі́вка офіційне мовознавство довго не пускало до словників. Згодом його увели до видання, але з неприродним наголосом: ванта́жівка. Тепер в Українському орфографічному словнику від 2009 року, вантажі́вка має правильний наголос.

    ▼ Про наголос у слові  вартувати. Якщо йдеться про вартового, то варту́є. Навіть коли маємо на увазі ціну, то й у цьому випадку не треба вигадувати штучних наголосів. Слово  вартува́ти  має такі значення:  охороняти когось чи щось, стояти на ва́рті, перебувати біля хворого, допомагаючи йому. Наприклад: «До замку я піду, ти вартува́тимеш при вході» (І. Франко); «Він спить, ми обидві варту́ємо біля нього» (І. Кочерга). А в розумінні  встановити якусь ціну  краще користуватися дієсловом  коштува́ти.

   Слово ви́падок  у літературній мові завжди мало і має наголос на першому складі. Воно належить до цілої низки подібних щодо творення слів з наголосом на префіксі ви-: ви́балок, ви́няток, ви́росток, ви́селок, ви́сно­вок тощо. Казати випАдок так само, як російською мовою казати случА́й замість слу́чай.

  Про подвійний наголос у слові випробування.  На першому складі наголос ставимо, коли йдеться про одноразову дію: ви́пробування. Коли ж говоримо про незавершену дію, наголос переходить на другий склад: випро́бування. Приклади: витримала ви́пробування часом, але: у дні найтяжчих випро́бувань.

    Два правильні наголоси в одному слові. Прикметник відсотковий має два наголоси: на другому і на третьому складі. Кращий наголос на третьому складі: відсотко́вий. Також правильно: ві́дчай і відча́йводно́час і водноча́с.

  Набагато частіше наголос переходить на інший склад при відмінюванні слова. Приклад: іменник гро́ші  — наголос на першому складі. В родовому відмінку множини наголошуємо на другому складі: гроше́й.

  Наскільки глибинно може вкоренитися у свідомість чужа мова, якщо єдиний український наго­лос, цілком не схожий на російський, дик­тори і коментатори з чималим стажем замінюють таки під російський стандарт.  Замість Гераси́м (Гараси́м) вимовляють Гера́сим (міцно ж сидить у їх пам’яті сумна історія з Муму).

  Правильно казати  граблі́, а не гра́блі. Доки будемо ставати на ті самі граблі́ ?

  Не треба казати два острови́. Іменники, які в множині змінюють наголос, у сполученні з числівниками два (дві), три, чотири зберігають наголос однини: о́зеро озе́ра, але два (три, чотири) о́зера;  де́рево дере́ва, але два (три, чотири) де́рева;   жі́нка жінки́, але дві (три, чотири) жі́нки;  о́стрівострови́, але два (три, чотири) о́строви.

     Колись не було в словниках українського слова зазви́чай. Тепер недогляд  начебто  виправлено. Чому «начебто», а тому що це питоме і гарне українське слово в окремі словники внесене з неправильним наголосом:  зазвича́й. «Тож затемна він причвалав на став, зігнувшися ще більше, ніж зазви́чай» (М. Рильський).

    ▼ Поши­рені в розмовному мовленні варіанти: і́мперський та ринко́вий є ненормативними. Ці прикметники мають наголос на тому самому складі, що й іменники, від яких вони утворені: імпе́рія імпе́рський; ри́нок ри́нковий.

     У двоскладових чоловічих іменах на –ко в кличному відмінку наголос переходить на перший склад: Грицько́Гри́цьку, Сашко́Са́шку, Юрко́Ю́рку. Коли складів більше, наголос лишається на місці: Богда́нкоБогда́нку, Васи́лькоВаси́льку, Іва́нкоІва́нку.

     Іменник като́лик  має наголос на другому складі, а прикметник католи́цький — на третьому. Це ніяке не зросійщення, бо в українській мові при утворенні прикметників від іменників наголос у деяких випадках переноситься на один склад ближче до закінчення. Порівняймо: живо́пис живопи́сний; літо́пис літопи́сний; право́писправопи́сний. Отже, като́лик католи́цький.

  Слово кори́сний  в український літературній мові має лише один наголос — на другому складі. ко́рисний — наголос діалектний і застарілий, як та́блиця, пи́тання, ро́сійський замість правильних табли́ця, пита́ння, росі́йський.

     У краї чи в краю. Залежить це часто від наголосу в слові. У ненаголошеній позиції маємо закінчення (), в наголошеній (): у кра́ї  —  в краю́; у ди́мі  —   у диму́;  у ра́ї  —  в раю́.  Однак утворюються такі співвідносні пари не від усіх односкладових іменників. Мова узвичаїла за більшістю з них закінчення  (), за деякими – у (): у лі́сі, у сві́ті, в шу́мі, в дзьо́бі, у тво́рі, але в снігу́, на шляху́. Між цими рядами усталених відмінкових форм перебуває група іменників, що допускає (залежно від наголосу) обидва закінчення. При цьому на вибір закінчення (флексії) можуть впливати прислівникова функція прийменниково-відмінкової форми чи, навпаки, її «предметний характер». У першому випадку форма тяжіє до закінчення (): на борту́ корабля, живемо з людьми в ладу́. Порівняймо форми з флексією , в яких відчувається предметність: на високому бо́рті вантажівки, в музичному ла́ді. Межа такого розподілу варіантів дуже умовна. Тому і прислівникові форми, і ті, що передають предметність, можуть мати в сучасній літературній мові обидва закінчення, наприклад: сад у цві́ті  (у цвіту́), в першому ря́ді (ряду́), в рідному кра́ї  (в краю́).

  Дієслово манити має в різних особах такі наголоси: маню́, ма́ниш, ма́нить, ма́нимо, ма́ните, ма́нять. Отже, мани́ть — це неправильно.

    Слово нена́висть, а також усі похідні від нього (нена́висний, нена́видіти, нена́виджу й ін.) у літературній мові мають наголос на складі -на-. Цей наголос природний для всієї території України. «Тільки той нена́висті не знає, Хто цілий вік нікого не любив» (Леся Українка); «Я нена́виджу рабства кайдани» (П. Грабовський).

    Слова з різних говірок входили у літературну мову зі своїми наголосами. Але кожна норма уніфікується, вдосконалюється. Зайві наголоси виходять з ужитку. Наприклад, слово  новий  у 20-х роках ще вживалося з двома наголосами: но́вий і нови́й Тепер літературним вважається тільки наголос на другому складі. «Нове́ життя ново́го прагне слова» або «Знак терезів — доби ново́ї знак» (М. Рильський).  «Любіть Україну у сні й наяву, вишневу свою Україну, красу її вічну живу і нову́, і мову її солов’їну» (В. Сосюра).

     Неправильно роблять наголос на першому складі незнаного в українській мові  слова о́бщина. Це — калька з російської, а вживають його у знову ж таки у невідомому українській мові словосполученні палата о́бщин.   Українською мовою з російського слова уживають о́бщина, яке з таким наголосом  взагалі не існує в українській мові. Російською мовою палата о́бщин — нижня палата парламенту Великобританії, яке українською мовою зветься пала́та грома́д.

    Примітка від редактора сайту www.rmc-ltl.info. Ще часів Едуарда III, короля Англії  (1327-1377 рр.),  парламент Англії було розділено на дві палати: одну, де засідала вища аристократія і вище духовенство (тепер — верхня палата лордів), та другу, де засідали лицарі і міщани (тепер — нижня палата громад, яка, до речі, має значно більше владних повноважень, ніж палата лордів).

     У побуті часто вживається слово паралі́ч з неправильним наголосом на останньому складі. Правильно — пара́ліч, що походить від грецького слова пара́лісі, де наголос також на другому складі.

      В українській мові є значні відмінності в наголошуванні слів. Усі правильні наголоси зазначено у словниках, на які треба посилатися. Наприклад, дієслово  піти́  відмінюється так:  я піду́ти пі́дешвін пі́деми пі́демо, ви пі́детевони пі́дуть.

       Щороку 14 жовтня відзначаємо велике християнське свято Покро́ву. Наголос на другому складі відбивають усі словники української мови, а також прислів’я й приказки: «Прийшла Покро́ва, заревла дівка, як коро́ва» (значення цієї при­казки — прийшов час каяття). А у ЗМІ досить часто кажуть Покрова́, збиваючи з пантелику Україну.

     Про наголос у дієслові прошу. У слові прошу можливі два наголоси: 1) на другому складі — прошу́;   2)  на першому складі — про́шу. Хоча обидва слова розрізняються стилістично, але про́шу (наголос на першому складі) є синонімом до будь ласка. Про́шу (будь ласка) заходьте.

     Іменник раз у множині має наголос на другому складі — рази́. Але з числівниками два, три, чотири кажемо ра́зи.

    ▼ Досить поширені слова з Багато людей роблять неправильний наголос у дуже поширеному слові: середи́на, замість правильного сере́дина.

    ▼ Немає відмінності у наголошуванні слова судно в різних значеннях і як плавного засобу, і як ємності для хворих людей з обмеженими можливостями. Наголос у цьому слові робиться на останньому складі: судно́ — су́дна, як вікно́ — ві́кна, відро́ — ві́дра. Але з числівниками два, три чотири наголошуємо два, три, чотири судна́.

    Приклади слів, значення яких змінюється в залежності від наголосу у самому слові: 1) Типо́вий (наголос на другому складі) — той, що відзначається ознаками, притаманними певній сукупності осіб, явищ, предметів (типо́вий гуцул); той, що часто трапляється; властивий комусь, чомусь (типо́ва помилка, типо́ве для містобудівництва; який виявляє загальне в індивідуальному  (типо́вий характер). Типови́й (наголос на останньому складі) — стандартний, зразковий, прийнятний для багатьох підприємств, установ (Типови́й проект); 2)  Пра́вило (наголос на першому складі) — положення або зібрання положень; принцип, що ним керуються у співжитті, поведінці тощо (пра́вила поведінки, граматичне пра́вило). Прави́ло (наголос на другому складі) — пристрій, на якому щось розрівнюють  (металеве прави́ло); 3) Розв’я́зний (наголос на другому складі) — який поводиться безцеремонно, зухвало  (розв’я́зний хлопчисько). Розв’язни́й (наголос на останньому складі) — який можна розв’язати, вирішити (розв’язна́ задача в алгебрі); 4) Розси́льний (наголос на другому складі) — той, хто розносить за призначенням листи, пакети, виконує інші доручення; кур’єр (прийшов розси́льний). Розсильни́й (наголос на останньому складі) – який слугує для запису кореспонденції, що її розносить кур’єр  (розсильна́ книга, розсильни́й зошит); призначений для розсилання (розсильні́ пакети); 5)  Торо́чити (наголос на другому складі), розмовне — говорити одне й те саме, повторювати щось по кілька разів  (безугавно торо́чить); вести несерйозну розмову, верзти нісенітницю, базікати  (Що ти торо́чиш?). Торочи́ти (наголос на передостанньому складі) — висмикувати нитки з країв тканини, роблячи торочки́  (торочи́ти рушники);  обшивати облямівкою краї одягу для оздоби; 6)  транспорт. Тра́нспорт (наголос на першому складі) — засоби перевезення.  Сучасний (міський, залізничний) тра́нспорт. Транспо́рт (наголос на останньому складі) — бухгалтерський термін — перенесення суми на другу сторінку  (здійснено транспо́рт).

    Текстови́й і фахови́й наго­лошують за зразком прикметників, що походять від односкладових іменників лісови́й, льодови́й, снігови́й, цехови́й (від ліс, лід, сніг, цех).

      Займенники той, цей у родовому відмінку однини мають наголос на закінченні — того́, цього́. А коли їх уживають із прийменниками, то наголошують на першому складі: до (після) то́го (цьо́го). Деякі диктори чомусь ставлять наголос завжди в кінці: як і того́ (цього́), так  й у словосполученнях до того́,  до цього́.

   Чимало мовців не вміє пра­вильно наголошувати навіть своєї самоназви та похідного від неї прикметника. Наголос Укра́їна, укра́їнець, укра́їнсь­кий застарілий. Єдино можливий тут наголос на третьому складі — Украї́на, украї́нець, украї́нський. Завдяки академі­кові Л. Булаховському такий наголос закріпився навіть і в російській літературній мові — Украи́на, украи́нец, украи́нский, а порушують його здебільшого ті, що стали «російськомовним населенням». Так само потрібно наголошувати назву міста  в Київській області: Украї́нка.

     Про наголос у конструкції в цілому. Слово ці́лий наголошуємо на першому складі. Але у вислові «в (у) цілому» наголос маємо подвійний: у ці́лому  і  в ціло́му.

     Робімо літературний наголос у словах: листопáд, вíзьмемо, менé, тебé, мої́, твої́, таблúця, росíйський, украї́нський, фíрмовий. Не розхитуймо акцентуаційні норми української мови.

 Короткий список слів та словоформ з  відступами від акцентуаційних норм (правильно — неправильно)

    Беремо́  — бере́мо;  бо́втатибовта́ти;   боги́ (множина від слова Бог) — бо́ги;  бо́сийбоси́й;  була́, було́, були́бу́ла, бу́ло, бу́ливалови́йва́ловий;  везти́ (ввезти́) ве́зти (вве́зти);  верба́ — ве́рба;  верете́но — веретено́; вести́ (ввести́) — ве́сти (вве́сти);  ви́падок — випа́док;  вира́зний — ви́разний;  візни́к — ві́зник;  ві́льха — вільха́;  вісімдеся́т — ві́сімдесят;  вітчи́м — ві́тчим;  Гараси́м (Гераси́м) — Герасим;  госте́й — го́стей;  граблі́ — гра́блі;  держа́вницький — державни́цький;  до́шка — дошка́;  дро́ва — дрова́; за́лоза — залоза́;  ідемо́ — іде́мо;  імпе́рський — і́мперський;  Ква́ша (прізвище) — Кваша́;  ки́дати — кида́ти; ки́шка — кишка́; кінчи́ти — кі́нчити;  кле́їти — клеї́ти; Кова́ль (прізвище) — Ко́валь; ко́лесо — колесо́; ко́лія — колія́; контракто́вий — контра́ктовий;  коро́мисло — короми́сло;  ко́сий — коси́й; котри́й — ко́трий;  Краве́ць (прізвище) — Кра́вець;  кра́сти, кра́ду — красти́, краду́;  кро́їти — крої́ти;  ку́рятина — куря́тина;  кухо́нний — ку́хонний;   легки́й — ле́гкий;  льодови́й — льодо́вий;    мали́й — ма́лий;  металу́ргія  — металургі́я;   нена́видіти — ненави́діти; нена́висний — ненави́сний; нена́висть — ненави́сть;  нести́ (внести́) — не́сти (вне́сти); нови́й — но́вий;  обру́ч — о́бруч; озна́ка — о́знака; о́лень — оле́нь; осока́ — осо́ка; ота́ман — отама́н;  пара́ліч — паралі́ч;  па́сти — пасти́;  пеня́ — пе́ня; перчи́ти — пе́рчити;  петля́ — пе́тля; Покро́ва — Покрова́;  Полта́вщина — Полтавщи́на;  порядко́вий — поря́дковий; предме́т — пре́дмет;  при́ятель — прия́тель; пу́рхати — пурха́ти;  ре́мінь —ремі́нь;  ре́шето — решето́;  ри́нковий  — ринко́вий;  рідки́й — рі́дкий;  се́рдити — серди́ти;  сере́дина — середи́на;  сиро́ватка — си́роватка;  сімдеся́т — сі́мдесят;  слаби́й — сла́бий;  сма́ку (род. відм. від слова смак) — смаку́;  стари́й — ста́рий;  тверди́й — тве́рдий; текстови́й — те́кстовий; терези́ — тере́зи; тісни́й  ті́сний; то́впитися — товпи́тися; товсти́й — то́встий; того́, до то́го (р. відм. від слова той) — то́го, до того́;  тонки́й — то́нкий;  у́спіх — успі́х;   фарту́х  фа́ртух; фахови́й — фа́ховий; фено́мен — феноме́н; хапа́ти — ха́пати; ци́ган — цига́н; ча́су (р. відм. від слова час) — часу́; черка́ти — че́ркати; черпа́ти — че́рпати;  черстви́й          че́рствий;  че́рствіти — черстві́ти; шля́ху (р. відм. від слова шлях) — шляху́;  щи́пці — щипці́;  я́ловичина — ялови́чина.

  Вимовні норми. Надзвичайна  евфонічність, тобто милозвучність української мови забезпечується ба­гатьма компонентами, належною фонетичною організацією, свідомим униканням незграбності в поєднанні звуків, послідовним й неухильним дотриманням норм правильної вимови. Наведемо лише деякі з них.

    📢 Чітка вимова голосних звуків (крім ненаголошених [е] та [и], що наближаються один до одного, і ненаголошеного [о] перед складом з у) як під наголосом, так і без нього. Наприклад, у топонімі Балакла́ва всі чотири [а] за якістю однакові, тільки наголошений звук у третьому складі довший від інших. Те саме можна сказати про  [у] в слові бурунду́к, про [і] в слові мімікрі́я, про   [о] в слові зо́лото. Лише перед складом з у ненаголошений  [о] наближається до [у]: [зоузу́ля], [коужу́х].

    📢 Українській літературній мові невластива вимова [а] на місці ненаголошеного [о]: [дире́ктар], [мажарита́рна] (система), [харави́й] (спів).

    📢 Однією з умов створення милозвучності української мови є така фонетична особливість, як чергування го­лосних та приголосних ув, і й. Коли слово існує в двох варіантах, то на початку і в середині речення після приголосного вживаємо форму з у та  і: «Ідуть дощі. Остап і Соломія … Вітер буяв у степу». Але: «Дощі йдуть часто. Соломія й Остап …». Прийменник в (а не у) використовується завжди, коли він стоїть перед словом, що починається з голосного: «В Одесі зацвіли акації. Ми були в Охтирці». Порушення правил чергування спричинює нагрома­дження неприродних для нашої мови звукосполучень і зводить нанівець її милозвучність. З’їзд проходив в Кривому Розі (ввкр). Мале суденце довго плавало у океані (оуо).

   📢 У випадках відмінних значень слова: удача (успіх) — вдача (характер, натура) чергування небажане, слова треба ставити в таку позицію, яка дає змогу уникнути неблагозвучних збігів приголосних. Щодо варіантів Україна і Вкраїна: як офіційна назва держави Україна завжди вживається з початковим у, а в розмовному та художньому мовленні, зокрема в поетичному, припустимі обидві форми.

    📢 Одна з найголовніших ознак української літературної мови — дзвінка вимова приголосних у кінці слова і складу: хліб, любов, народ, сніг, ніж, кладка, губка, п’ятнадцять.

    📢 Шиплячі приголосні в українській літературній мові загалом тверді (вони набагато твердіші, ніж у російській мові, хоч трохи м’якші порівняно з білоруськими): частина, чесний, гарячий, чобіт, чути, шити, джигіт. Дещо пом’як­шуються шиплячі в позиції перед і, ю, я: читачі, ніччю, збіжжя, Запоріжжя. Поганою є як і надміру м’яка вимова: чясто, чітач, чюти, чьорний, так і надтверда вимова шиплячих приголосних  де треба й де не треба: чытачы, віршы, жынка, бджылка.

   📢 Пом’якшені шиплячі звуки в іншомовних словах. Пом’якшені вони бувають у позиції перед і, а також подовжені шиплячі перед я, ю. Запоріжжя, підніжжя, піддашшя, ніччю, річчю.  У слові читач — тверді обидва ч, у слові читачі — другий пом’якшений. Так само віршвірші. Бджола — твердий дж, бджілка — пом’якшений.

   📢 Спрощення в групах приголосних. Збіг приголосних у слові ускладнює вимову, тому в процесі мовлення один з них (здебільшого середній) випадає. На письмі фіксується випадання приголосних: 1) д, т у групах приголосних:  ждн (тиждень — тижневий);  здн (проїзд — проїзний, роз’їзд — роз’їзний);  стн (вість — вісник, користь — корисний, честь — чесний, якість — якісний, захист — захисний);  стл (лестощі — улесливий, щастя — щасливий, стелити — слати). Але буква т зберігається у словах: зап’ястний, кістлявий, пестливий, хвастливий, шістнадцять;   2) к у групах приголосних скн, зкн при творенні дієслів із суфіксом -ну-: тріск — тріснути, брязк — брязнути.  Але: виск — вискнути;  3) л у групі приголосних слн: масло — масний, мисль — умисний, навмисне; ремесло — ремісник.

  📢 Спрощення відбувається при вимові, але не позначається на письмі у прикметниках, утворених від іменників іншомовного походження (аванпостний, баластний, компостний, контрастний, форпостний, гігантський, парламентський), у словах типу студентський, туристський, фашистський; у давальному і місцевому відмінках однини іменників жіночого роду першої відміни (аспірантці, оптимістці, піаністці, хустці).

    📢 Про вимову літер ч, щ. Літера щ позначає два звуки у звукосполученні [шч] — твердий  [ч] і твердий [ш]. За нормами української орфоепії, звук [ч] — твердий:  чабан,  часник, череда, човен. Тільки перед звуком [і]  та в подовженій позиції перед ю, я він дещо пом’якшується: чіткий, ніччю. Вимова м’якого [ч] спричинена впливом нечисленних українських говірок, а ще більше негативним впливом російської мови.    При написанні Полта́вщина, щирий, ще, щастя слід вимовляти [Полтавшчина], [шчирий], [шче], [шчастя]. Поширена вимова типу [Полтавшьщьіна], [шьщьірий], [шьщье], [шьщьастя] є карикатурою на українську орфоепію.     Дві вимовні норми має слово яєчня. Пишемо тільки яєчня, а вимовляємо і [яєчня], і [яєшня].

    ✑ Примітка від редактора сайту rmc-ltl.info. Напевно не можна застосовувати другу вимовну норму [шн] до слова маячня.

    📢 Протиставлення шиплячих. Норма української орфоепії вимагає протиставляти позиції шиплячих: жити — жінка, шити — шість, читачі, джиґун — бджілка, хочу — ніччю, жаль — збіжжя.

 📢 Одним із правил української орфоепії є уподібнення шиплячого наступному свистячому звукові. Тож при написанні готуєшся, дивишся, збираєшся потрібно вимовляти:  готує[с]ся, диви[с]ся, збирає[с]ся.

   📢 У  фонетичній системі української мови є звуки, що позначаються не однією, а двома літерами: дж і дз. Це дзвінкі відповідники глухих африкат [ч] і [ц]. Вимовляти їх треба як один злитий звук: захо[дж]у як захочу; ґу[дз]ик як куций; зрі[дж]ення як зречення; пі[дж]ак як личак; [дж]аз як час; кукуру[дз]а як царина. Відмінність при вимові тільки в наявності [дж], [дз] чи відсутності [ч], [ц] голосу. Під впливом письма в мовленні багатьох дикторів, лекторів, акторів, журналістів замість одного звука чуємо два: заход-жу, дослід-ження, кукуруд-за, ґуд-зик. Вимова інших звуків на місці злитих [дж] і [дз] — грубе порушення норм української мови.

   📢 Звук [дж] наявний і відповідно передається на письмі: 1) при словозміні (відмінюванні лексем): ходитиходжу, сидітисиджу, водитиводжу, а не хожу, сижу, вожу; 2) при утворенні нових слів: садитисаджати, народитинародження; 3) як природний звук, витворений згідно з фонетичними законами української мови: бджола, джміль. В жодному з російських відповідників до наведених тут слів звука  [дж]  нема (хожу, сижу, рождение, пчела, шмель); 4) у словах іншомовного походження: джаз, Джамбул, джейран, джемпер, джокер, джунглі. Російська мова знає звук [дж] тільки в цій кількісно обмеженій групі лексем.

  📢 Дзвінкий звук [дз] також органічний у нашому мовленні: дзвінок, дзвонити, кукурудза, гудзик, дзюрчати, дзенькіт, дзеркало. У російських відповідниках переважно виступає з: звонок, кукуруза, зеркало.

   📢 За законами української фонетики губні б, в, п, ф, м  та фонему р у кінці слова і складу слід вимовляти твердо: знов, Об, сім, гірко, Харків, Григор’єв, кров’ю, любов’ю. Деякі мовці під впливом російської мови надають цим звукам непотріб­ного пом’якшення: Обь, Харьків, Григорьєв, любовью.

   📢 М’які приголосні [д’] і [т’] в українській літературній мові не зазнають африкатизації, тобто ніколи не набувають свистячого відтінку. Тож поширена серед певної публіки ненормативна вимова: [дз]івчина, [дз]іло, [дз]якую, [ц]інь, [ц]ямити, гуду[ц]ь, си[дз]яць, цвіту[ц]ь замість дівчина, діло, дякую, тінь, тямити, гудуть, сидять, цвітуть.

  📢 Не відповідає літературним нормам поширена в публіч­них виступах тверда вимова свистячих [з], [с], [дз], [ц] перед пом’якшеним губним: звір, світ, дзвякати, цвіт, сміх слід вимовляти як: [зь]вір, [сь]віт, [дзь]вякати, [ць]віт, [сь]міх.

   📢 Літера одна, а звуки різні. Літера л перед  а, о, у — це твердий звук: лад, Лука, лава, ложка, ловець, лукавий, діл, стіл. Перед і, я, ю він м’який: лід, ляда, люк, льон, лякати, або у кінці слів і складів: сіль, біль, міль тощо. А перед е та и він не твердий і не м’який, а середній «нейтральний» звук: зелений, липа, лебідь, лемент, легко, шалений, лити, листя, колишній, малий.

   📢 В іншомовних словах перед е не треба пом’якшувати «л». Наприклад, у слові телеграма звук  [л]  такий самий, як у слові зелений. Іншомовні слова при запозичанні підпорядковуються нормам української літературної мови, тому вимова на кшталт [лє]кція, те[лє]грама, ба[лє]т нагадує манірно-«інтелігентські» фонетичні варіанти: лі[тє]ратура,  [тє]хнікум,  ау[ді]торія,  ма[рі]хуана замість нормативних: літе­ратура, технікум, аудиторія, марихуана. Це ж правило поширюється й на власні назви всіх типів: Лесбос (острів в Егейському морі), Лета (річка забуття в давньогрецькій міфології), Лейтон (місто у Великобританії), Лейбніц.

   📢 При фонетичному засвоюванні чужих слів кожна мова замінює відсутні в ній звуки близькими до них власними звуками. Наприклад, міжзубний приголосний [th] в грецькому слові theologia при запозичанні в українську мову замінено нашим [т]. У французьких словах ingénieur, régisseur лабі­алізований [е] в останньому складі відтворюється україн­ським нелабіалізованим звуком [е]: інженер, режисер. Та­кий самий звук маємо в німецьких власних назвах Гете і Кельн. Останнім часом можна почути й прочитати: Гьоте, Кьольн. Це копія не зовсім точної передачі цих слів у російській мові: Гёте, Кёльн, режиссёр (але инженер).

   У згаданих словах немає ніякого пом’якшеного [ґ] чи [к]  перед о (як, скажімо, в словах льон або льох), а є тверді приголосні перед лабіалізованим, тобто огубленим (вимов­леним при заокругленні випнутих уперед губ) звуком [е]. Якщо писати Ґьоте, Кьольн, то треба йти далі — режисьор, інженьор і подібне. Отже, єдино правильними варіантами є традиційно вживані в нашій мові форми Гете, Кельн, Рагнарек (від Ragnarök).

   📢 Багато іменників в українській мові мають випадні звуки (тобто звуки [о], [е], які зникають при відмінюванні): садок садка, сон сну, день дня, молебень (а не  на російський кшталт молебен) — молебня, шершень шершня, Турець Турця. Ця притаманна українським загальним власним назвам особливість, як правило, не поширюється на запозичені слова: брелок брелока (а не брелка); бюлете́нь бюлете́ня (а не бю́летня).    

    📢 Чергування звуків. Характерною фонетичною рисою української мови є так зване «ікання», тобто вимова [і] на місці [о] та [е] в закритих складах; причому у відкритих зберігаються давні звуки [о] й [е]. Як відомо, закритий склад закінчується на приголосний звук, а відкритий — на голосний. Правило це, за нечисленними винятками (балкон, футбол, телефон, кіоскер, режисер), поширюється на всі українські слова: сіль солі, піч печі, віл вола, кінь коня, Чорновіл Чорновола, Білокінь Білоконя, гори гір, села сіл, а також на глибоко засвоєні нашою мовою запозичення: колір кольору, папір паперу, Антін Антона, Прокіп Прокопа, Сидір Сидора.  При творенні нових українських слів треба орієнту­ватися не на згадані нечисленні винятки, а на правило. Лексеми кросівки (від крос), вітрівка (від вітер) виникли за зразком криївка, мандрівка, щедрівка. Тому не потрібно вживати суржик: вітровка, кросовки В іменника чоловічого роду кукіль (назва бур’яну родини гвоздикових) при відмінюванні відбува­ється чергування і з о: кукіль куколю куколем