Окраса мови – наголос, вимова

      На́голос або акце́нт (лат. Accentus, нім. Akzent, англ. stress, грец. τόνος)  — це надсегментна одиниця мовлення, що виділяє голосом певний склад у слові.  Наголос в українській мові виконує подвійну функцію. По-перше, він об’єднує звукові комплекси в окремі слова. Наприклад, звуковий комплекс «вищезазнáчений» з одним наголосом сприймається як одне слово, а комплекс «вúще зазнáчений», шо має два наголоси, позначає два слова. Так само: давноочíкуванийдавнó очíкуваний; нижчезгáданий — нúжче згáданий; передбáчити — перéд бáчити. По-друге, наголос виступає як засіб розрізнення слів та словоформ. Вúгода (користь) — вигóда (зручність); зàхват (захоплення) — захвáт (пристрій, ширина робочого ходу); лíкарський (від слова «лікар») — лікáрський (від слова «ліки»); похíдний (від слова «похід») — похіднúй (який походить від чогось). На різні значення тут вказує саме наголос. Наголосом можна відрізнити й відмінки:  рукú — рýки; вíкна — вікнá. Також за наголосом можуть набувати різного виду дієслова: насúпати — насипáти.

   ▼Система наголошування в українській мові досить складна, тому у людей дуже часто виникають проблеми з правильним уживанням наголосу. Труднощі з правильним визначенням наголосу обумовлені ще й тим, що він не тільки може припадати на будь-який склад, але йому також властива рухомість — можлива зміна наголосу при відмінюванні слова. Наголос в українській мові вільний і рухомий, тобто може падати на будь-який склад і під час змінювання слова пересуватися: головá — гóловиголовúголíв; казáтикáжешкажи́. Ситуацію ускладнює відсутність чітких правил щодо формування наголосу та велика кількість винятків. Оскільки наголос — одна з тем на ЗНО з української мови та літератури, учням необхідно знати ключові випадки його утворення та основні винятки.

   Основні принципи наголошування іменників:  1) у більшості випадків іменники множини мають наголос на закінченні. 2) у багатьох іменниках жіночого роду із суфіксом к(а) при утворенні множини наголос переходить на закінчення.  Вказі́вка — вказівки́; гóлка — голкú, за́гадка — загадки́; кни́жка — книжки́; лáстівка — ластівкú, огіро́к — огірки́; пúсанка — писанкú;  сторі́нка — сторінки́; тарі́лка — тарілки́; учúтелька — учителькú. Але: верхíвка — верхíвки; рóдичка — рóдички; сусі́дка — сусі́дки; 3) у віддієслівних іменниках середнього роду, що мають більше двох складів і закінчуються на ання, переважно наголошений суфікс. Вида́ння, вигнáння, визна́ння, завда́ння, запита́ння, засла́ння, зібра́ння, навча́ння, надба́ння, обра́ння, пізна́ння, поєдна́ння, послáння, розв’яза́ння, чита́ння. Але є й відхилення від цього правила: бі́гання, дúхання, зобов’я́зання, кóвзання, не́хтування, облáднання (набір механізмів) тощо. 4) в іншомовних словах, що позначають міри довжин, зазвичай наголос падає на -метр. Міліме́тр, сантиме́тр, дециме́тр, кіломе́тр. Але іншим є наголос у назвах пристроїв і словах, що не означають міри довжини. Термо́метр, баро́метр, мульти́метр, дози́метр, пери́метр. Але: омме́тр; 5) в іншомовних словах, що закінчуються на -афія, наголос робиться на літері а цього закінчення. Калігра́фія, картогра́фія,  кінематогра́фія, томогра́фія, флюорогра́фія, фотогра́фія; 6) за аналогією до  слів, наголоси яких ви знаєте точно. Діало́г, катало́г, некроло́г (за зразком: «моноло́г»); до́гмато́гма); кварта́л (порта́л); листопа́д (зорепа́д, снігопа́д); гороши́на, дани́на, квасоли́на, соломи́на, соломи́нка, риби́на,  (гороби́на);  7) за відомим наголосом у словах спільної групи. Ви́падок и́пав), ві́рші, ві́ршів і́рш), гро́шей (гро́ші), гурто́житок (гурто́м), з ді́тьми і́ти), озна́ка (зна́к), ме́блевий е́блі), ца́рина а́рство), немає ча́су а́с додому, ча́с).

  Основні принципи наголошування прикметників: 1) суфікс прикметників еньк-, що позначає пестливість, завжди є наголошеним. Гарне́нький, мале́нький, худе́нький,  чисте́нький, чорне́нький; 2) у багатьох двоскладових прикметниках наголос падає на другий склад.  Вузьки́й, в’язкúй,  дзвінки́й, котри́й, кружнúй, легки́й, липки́й, мілки́й, низьки́й, нови́й, нудни́й, пісни́й, пітни́й, рідки́й, різки́й, сипкúй, скучни́й, слаби́й, стари́й, стійки́й, стіннúй, стічни́й, страшни́й, тверди́й, терпки́й, тісни́й,  товсти́й, тонки́й, трудни́й, тряськи́й, тяжки́й, хватки́й, чадни́й, черстви́й, чітки́й, чутки́й, шкільнúй.  У прислівниках, утворених від таких прикметників, наголос падає на перший склад: вýзько, лéгко, мíлко, нýдно.  Але: зру́чний3) у прикметниках, що мають три і більше складів і закінчуються на -стий, наголос падає на склад перед цим закінченням. Бадьори́стий,  болоти́стий, мозоли́стий, мускули́стий; 4) за відомим наголосом у ключовому слові, що вказує на дію. Літопи́сний, машинопи́сний, правопи́сний, рукопи́́сний (пи́сар). Але: у слові «правописний» окремі філологи допускають два варіанти наголосу: право́писнийправопи́сний.

    ✑ Примітка від редактора сайту rmc-ltl.info. Потрібно звернути увагу на те, що в іменниках, від яких походять ці складені прикметники, наголос робиться на закінченні першого складника  слова. Право́пис, літо́пис, машино́пис, руко́пис.    Зауважимо також, що окремі автори у своїх публікаціях стосовно наголосу в багатьох українських словах чомусь вживають термін «проблемні слова», якщо наголос них є дещо незвичним для загалу людей, які по-інакшому, тобто неправильно, роблять наголошення у цих словах.  Насправді у більшості таких випадків чітко проглядаються кальки з наголосів у фонетично подібних російських відповідниках. Отже, проблема у вкоріненому в свідомість мовців калькуванні. Підтвердженням цьому може бути те, що російською мовою жодний з наведених вище прикметників не матиме наголосу на останньому складі: но́вый, ста́рый, сла́бый, ме́лкий, то́нкий, у́зкий, ни́зкий, те́рпкий, че́ткий, то́лстый. Різняться наголосами й прикметники, що мають три склади. Дежу́рныйчергови́й;  жили́щный — житлови́й; ка́менныйкам’яни́й; ку́хонныйкухо́нний; льго́тный — пільгови́йперехо́дный перехідни́й; су́точный добови́й. Те саме можна сказати й щодо неправильного наголошування у числівниках, за російськими кальками (оди́ннадцать, четы́рнадцать).

  Основні принципи наголошування дієслів: 1) наголошування дієслова «бути»  у теперішньому часі — бу́ти, бу́демо, проте в минулому часі — була́, було́, були́;  2) якщо у багатьох двоскладових дієсловах наголос робиться на останньому складі  (нести́, везти́, мести́), то у дієсловах, що містять три склади, чисельною є група слів з наголосом на передостанньому складі. Роби́ти, співа́ти, твори́ти, хоті́ти, чека́ти  тощо. Але: ки́дати (за зразками: «дви́гати», «ру́хати»);  3) у дієсловах, що мають закінчення -емо, -їмо, -имо, -ете, -ите, перший склад цих закінчень не наголошується. Беремо́, бу́демо, веземо́ (а також везла́), гурко́чемо, ідемо́, несемó, пíдемо́; стоїмо́; залúшимо, гуркотимó; бýдете, гуркóчете, ідете́, несете́,  підете́;   гуркотитé, зали́шите.

  Основні принципи наголошування числівників: 1) у числівниках, що закінчуються на -десят, наголос припадає на останній склад. П’ятдеся́т, сімдеся́т, вісімдеся́т; 2) у числівниках, що закінчуються на -адцять, наголошений передостанній склад.  Одина́дцять, двана́дцять, чотирна́дцять, вісімна́дцять.

  Слова з декількома наголосами. У багатоскладових словах, крім основного, є ще побічні наголоси, які розташовуються через один або два склади від основного: ра́боторгі́вля, рóзказáти, пéреробúти, вúнагорóджувати, бéзперéчний, зáдовóлений, пóдорóж. Побічний наголос надає українській мові особливої співучості, плавності. У прискореному темпі мовлення він чується слабко, в уповільненому — сильніше. Особливо виразно такий наголос чується в складних словах: сúньо-жóвтий, гірнúчодóбувнúй, нóвобудóва, прива́тнорабовла́сницький.

  Слова з різними варіантами наголосу: Алфаві́т — алфа́віт, весняни́й — весня́ний, доповіда́ч — допові́дач, завжди́ — за́вжди, до́говору — догово́ру, жа́лібний — жалібни́й, м’язовий — м’язови́й, назавжди́ — наза́вжди,  пе́рвісний — перві́сний, переста́рок — пере́старок, по́милка — поми́лка, право́писний — правопи́сний, прости́й — про́стий, ро́збір — розбі́р; слі́зьми — слізьми́, та́кож — тако́ж.

  Слова з досить незвичними наголосами: Аби́ де, аби́коли, аби́як, адже́, ані́ж, ві́дгомін, добу́ток (добу́ти), дові́дник (дові́датися), до́лішній, зáмазка, зо́зла, зубо́жіти (зубо́жілий, зубо́жіння), ко́сий («Постіл ко́сий, а я бо́сий»), кро́їти (рос. — крои́ть), надли́шок, перéкис, піддáний, плигáти, поза́торік, пóтемки (рос. «чужая душа — поте́мки»), ре́шето, спи́на, сýглинок, тріско́тнява, фо́льга, цінни́к, чорно́зем, чорно́слив,

   Корисно запам’ятати наголоси: Асиметрі́я (рос. — ассиме́трия), бо́втати, боро́давка (рос. — борода́вка), бюлете́нь  (мн.бюлетéні; рос.бю́летень; мн.бю́летни), ва́ги (але терези́), валови́й, вантажі́вка, вербá («…а калина — не верба́», не нормативно: ве́рба — «На городі ве́рба рясна…»), веретéно, ветерина́рія, визво́льний, вимо́га, вимо́ва, вúсоко, ви́трати, відстóяти, вíльха,  вітчи́м,  вудúла, вýдити, вýси,  гене́зис, граблі́, диспансе́р («Пішов сер у диспансе́р»), дича́віти, до́нька, дочка́ (рос. — до́чка), допíзна, дощéчка, дро́ва, експéрт, жалюзі́, жéвріти, живóпис,  завóдити, заіржа́віти, засýха, зáтичка, здáлека, здвóїти, ім’я́, інду́стрія, інжене́рія, ка́мбала, кúдати, ки́шка (рос. фразеологізм «кишка́ тонка́»), кінчúти, клопітнúй, ко́лесо, компромíс, корабе́ль (рос.— кора́бль), корóмисло, кропива́ («Кропива́ ти моя, кропива́»), кулінарі́я,  кýпіль, ку́рятина, ла́те, ласкáвий, (рос. — «Ла́сковый май»), літóпис, ло́кшина, ма́ркетинг, маршовúй, мере́жа, мóзочок, нагóлову, нажúтий, наздога́д, нáймит, нали́гач, нáскок, настóяти, на́чинка, нена́висний, нена́видіти, нена́висть (рос. — не́нависть), низинá, ні́здря, обру́ч, óбстріл, одноразо́вий (багаторазо́вий, кількаразо́вий), о́лень (рос. — оле́нь), опто́вий, осока́, ота́ман (рос. — атама́н), парáліч, партéр, пáсквіль, пере́біг (подій), пере́пис, перéпустка, переля́к, пересúдіти, перчúти, петля́,  пі́длітковий, пíна,  по́друга, поду́шка, пожнúвний, пóказ, Покро́ва, полéжати, помóвчати, попільнúця, посúдіти, постóяти, при́повідка, прúступка, при́чіп, прúязнь, при́ятель, прóріз, прóстір, псевдоні́м, пýрхати, п’янúця, ра́зом а́зом нас багато), реєстрóвий,  ре́мінь, ри́нковий, ро́димка, ро́звідка,  рóзлад, рóзмах, рóзпад, рóзпірка, рóзстріл, рондо́ (шрифт), рубе́ль*, рукáва (мн.),  ру́но, русло́, сéрдити, сере́дина, симетрі́я, сúнява, сільськогоспода́рський, скáтерка, скúрта,  слúна, слúнити, со́лодощі, сорокóвий, співробíтник (але: робітни́к), спустóшити, стійловúй, стóляр,  тéмно, тúгровий, тóвпитися, топо́нім, урочúстий, усúдіти, фарту́х, фахови́й, фено́мен, Фе́йсбук, фо́рзац,   хвáлений, хльóстати, хутряни́й, цеме́нт, це́нтнер, ци́ган, чарівни́й, чарівна́ («Чуєш чи не чуєш, чарівна́ Марічко …»), черпáти,  чуднó, шелюгá, шúроко, шовкóвий, шофéр, щаве́ль, щи́пці, юродúвий, яблунéвий, ясенóвий.

  ✑ Примітка від редактора сайту rmc-ltl.info. *Рубе́ль — це: 1. жердина для притискання сіна чи снопів; 2. дерев’яна дошка з ручкою і поперечними зарубками для качання і прасування білизни. Не плутати з російським словом «рубль» — валютою Російської Федерації і Білорусі, яке в українській транскрипції читається як «ру́бе́ль» з подвійним наголосом.

   ✑ Примітка від редактора сайту rmc-ltl.info.  Складним та незрозумілим для багатьох мовців може здатися нормативне наголошення в окремих словах. Чому «чорно́слив», якщо «чо́рний» і «сли́ва», а ще й слово «чорно́зем», коли є лексеми червонозе́м, кремнезе́м, бурозе́ми  з наголосом на останньому складі? Однак не будемо надто категоричними у судженнях. Адже не виникають непорозуміння щодо наголосів у словах: чорни́ти, чорни́ло, чорни́ці, зрештою й у слові «чорно́биль» як один з видів полину, від чого походить назва міста Чорно́биль Київської області, що згадується у Іпатіївському літописі від 1193 року.  Чорно́ліс (те ж саме, що й чорнолі́сся). «Грім прогримів над чорно́лісом» (Л. Первомайський). Чорну́хи  — давнє козацьке містечко у Полтавській області, батьківщина Г. Сковороди. Перша згадка про цю місцевість датується 1261 роком. Припускають, що Чорнухи як фортеця для захисту від печенігів та половців були засновані ще за часів Київської Русі, але наприкінці ХІІІ століття були зруйновані монголо-татарами. Чорну́хинці сформували дві козацькі сотні у складі Кропивненського полку (1648) під час національно-визвольної війни під проводом Богдана Хмельницького, потім чорну́хинські сотні ввійшли до  Лубенського полку  і залишались там аж до ліквідації полкового устрою в Україні. Як бачимо, слова «Чорну́хи», «чорну́хинці», «чорну́хинські» не ріжуть слух. Принагідно зазначимо, що сучасний сленг також послуговується словом «чорну́ха», щоправда він його трактує як щось пов’язане із смертю, стражданням, злочинами або  засмучує своїм змістом.

  Наголос у слові алфа́віт на другому складі основний у нашій мові, бо збігається з грецьким алфа́вітон, від якого походить укра­їнська лексема, що, між іншим,  свідчить про давні й безпосередні зв’язки українців із греками. Прикро, коли в українському слові з подвійним наго­лосом вибирають спільний з російським наголос: завжди́, догові́р, алфаві́т (рос. всегда́, догово́р, алфави́т), хоч природніші традиційні наголоси за́вжди, до́говір.

     Ще декілька прикладів слів, що мають подвійний наголос   (першим подається варіант з наголосом, якому слід надавати перевагу,  другий варіант  застосовується рідше): весняни́йвесня́ний; ви́сітивисі́ти; до́говір  —  догові́р; жало́жа́ло; за́вждизавжди́; мили́тими́лити; про́стийпрости́й; ясни́йя́сний;

  Різні наголоси у слові батьківщина. Лексема батьківщина має кілька значень: 1) означає країну стосовно людей, які народилися в ній та є її громадянами; 2) вживається переносно, позначаючи місце походження чи виникнення чогось. В обох випадках наголос у цьому слові ставимо на першому або на передостанньому складі. 3) Тільки з наголосом на першому складі виступає ба́тьківщина в значенні «спадщина від батьків» узагалі й «спадковий маєток» зокрема. Звичайно, останнє тепер сприймається як застаріле (і це відбито в словниках). Та й ба́тьківщина в розумінні «спадщина від батьків» (узагалі) вживається набагато рідше (тільки в художній літературі, усному мовленні). Зате активно використовують іменник спа́дщина — офіційний юридичний термін.

   Жму́ритися (наголос на першому складі) — мружитися. Дівчинка жмурилася від яскравого сонця. Жмури́тися — грати в жмурки (піжмурки).

   Наголос у топонімі Бахму́т, пов’язаному з назвою бахму́тка — кухонна сіль, яку видобували в копальнях Бахму́тського повіту. Попри словниковий наголос річки — Бахму́тка і міста — Бахму́т, серед місцевого населення поширений також наголос на першому складі — Ба́хмут.

  Прилад для зважування — ва́ги. А з коро́мислом — терези́. Порівняймо слова ва́жений і важе́нний,  що виражають неоднакові поняття. Ва́жений (наголос на першому складі) — дієприкметник, похідний від слова ва́жити, тобто визначати вагу чогось, когось. Ва́жені товари, ва́жені овочі. Важе́нний (наголос на другому складі) — розмовне. Означає «дуже важкий». Важе́нна ноша, важе́нний камінь.

 Слово вантажі́вка офіційне мовознавство довго не пускало до словників. Згодом його увели до видання, але з неприродним наголосом: ванта́жівка. Тепер в Українському орфографічному словнику від 2009 року, вантажі́вка має правильний наголос.

  ▼ Про наголос у слові  вартувати. Якщо йдеться про вартового, то варту́є. Навіть коли маємо на увазі ціну, то й у цьому випадку не треба вигадувати штучних наголосів. Слово  вартува́ти  має такі значення:  охороняти когось чи щось, стояти на ва́рті, перебувати біля хворого, допомагаючи йому. Наприклад: «До замку я піду, ти вартува́тимеш при вході» (І. Франко); «Він спить, ми обидві варту́ємо біля нього» (І. Кочерга). А в розумінні  встановити якусь ціну  краще користуватися дієсловом  коштува́ти.

 Слово ви́падок  у літературній мові завжди мало і має наголос на першому складі. Воно належить до цілої низки подібних щодо творення слів з наголосом на префіксі ви-: ви́балок, ви́няток, ви́росток, ви́селок, ви́сно­вок тощо. Казати випАдок так само, як російською мовою казати случА́й замість слу́чай.

 ▼Про подвійний наголос у слові випробування.  На першому складі наголос ставимо, коли йдеться про одноразову дію: ви́пробування. Коли ж говоримо про незавершену дію, наголос переходить на другий склад: випро́бування. Приклади: витримала ви́пробування часом, але: у дні найтяжчих випро́бувань.

   Два правильні наголоси в одному слові. Прикметник відсотковий має два наголоси: на другому і на третьому складі. Кращий наголос на третьому складі: відсотко́вий. Також правильно: ві́дчай і відча́йводно́час і водноча́с.

 Набагато частіше наголос переходить на інший склад при відмінюванні слова. Приклад: іменник гро́ші  — наголос на першому складі. В родовому відмінку множини наголошуємо на другому складі: гроше́й.

 Наскільки глибинно може вкоренитися у свідомість чужа мова, якщо єдиний український наго­лос, цілком не схожий на російський, дик­тори і коментатори з чималим стажем замінюють таки під російський стандарт.  Замість Гераси́м (Гараси́м) вимовляють Гера́сим (міцно ж сидить у їх пам’яті сумна історія з Муму).

 Не треба казати два острови́. Іменники, які в множині змінюють наголос, у сполученні з числівниками два (дві), три, чотири зберігають наголос однини: о́зеро озе́ра, але два (три, чотири) о́зера;  де́рево дере́ва, але два (три, чотири) де́рева;   жі́нка жінки́, але дві (три, чотири) жі́нки;  о́стрівострови́, але два (три, чотири) о́строви.

  Колись не було в словниках українського слова зазви́чай. Тепер недогляд  начебто  виправлено. Чому «начебто», а тому що це питоме і гарне українське слово в окремі словники внесене з неправильним наголосом:  зазвича́й. «Тож затемна він причвалав на став, зігнувшися ще більше, ніж зазви́чай» (М. Рильський).

 ▼ Поши­рені в розмовному мовленні варіанти: і́мперський та ринко́вий є ненормативними. Ці прикметники мають наголос на тому самому складі, що й іменники, від яких вони утворені: імпе́рія імпе́рський; ри́нок ри́нковий.

  У двоскладових чоловічих іменах на –ко в кличному відмінку наголос переходить на перший склад: Грицько́Гри́цьку, Сашко́Са́шку, Юрко́Ю́рку. Коли складів більше, наголос лишається на місці: Богда́нкоБогда́нку, Васи́лькоВаси́льку, Іва́нкоІва́нку.

  Іменник като́лик  має наголос на другому складі, а прикметник католи́цький — на третьому. Це ніяке не зросійщення, бо в українській мові при утворенні прикметників від іменників наголос у деяких випадках переноситься на один склад ближче до закінчення. Порівняймо: живо́пис живопи́сний; літо́пис літопи́сний; право́писправопи́сний. Отже, като́лик католи́цький.

Слово кори́сний  в український літературній мові має лише один наголос — на другому складі. ко́рисний — наголос діалектний і застарілий, як та́блиця, пи́тання, ро́сійський замість правильних табли́ця, пита́ння, росі́йський.

 У краї чи в краю. Залежить це часто від наголосу в слові. У ненаголошеній позиції маємо закінчення (), в наголошеній (): у кра́ї  —  в краю́; у ди́мі  —   у диму́;  у ра́ї  —  в раю́.  Однак утворюються такі співвідносні пари не від усіх односкладових іменників. Мова узвичаїла за більшістю з них закінчення  (), за деякими – у (): у лі́сі, у сві́ті, в шу́мі, в дзьо́бі, у тво́рі, але в снігу́, на шляху́. Між цими рядами усталених відмінкових форм перебуває група іменників, що допускає (залежно від наголосу) обидва закінчення. При цьому на вибір закінчення (флексії) можуть впливати прислівникова функція прийменниково-відмінкової форми чи, навпаки, її «предметний характер». У першому випадку форма тяжіє до закінчення (): на борту́ корабля, живемо з людьми в ладу́. Порівняймо форми з флексією , в яких відчувається предметність: на високому бо́рті вантажівки, в музичному ла́ді. Межа такого розподілу варіантів дуже умовна. Тому і прислівникові форми, і ті, що передають предметність, можуть мати в сучасній літературній мові обидва закінчення, наприклад: сад у цві́ті  (у цвіту́), в першому ря́ді (ряду́), в рідному кра́ї  (в краю́).

Дієслово манити має в різних особах такі наголоси: маню́, ма́ниш, ма́нить, ма́нимо, ма́ните, ма́нять. Отже, мани́ть — це неправильно.

Слово нена́висть, а також усі похідні від нього (нена́висний, нена́видіти, нена́виджу й ін.) у літературній мові мають наголос на складі -на-. Цей наголос природний для всієї території України. «Тільки той нена́висті не знає, Хто цілий вік нікого не любив» (Леся Українка); «Я нена́виджу рабства кайдани» (П. Грабовський).

 Слова з різних говірок входили у літературну мову зі своїми наголосами. Але кожна норма уніфікується, вдосконалюється. Зайві наголоси виходять з ужитку. Наприклад, слово  новий  у 20-х роках ще вживалося з двома наголосами: но́вий і нови́й Тепер літературним вважається тільки наголос на другому складі. «Нове́ життя ново́го прагне слова» або «Знак терезів — доби ново́ї знак» (М. Рильський).  «Любіть Україну у сні й наяву, вишневу свою Україну, красу її вічну живу і нову́, і мову її солов’їну» (В. Сосюра).

  Неправильно роблять наголос на першому складі незнаного в українській мові  слова о́бщина. Це — калька з російської, а вживають його у знову ж таки у невідомому українській мові словосполученні палата о́бщин.   Українською мовою з російського слова уживають о́бщина, яке з таким наголосом  взагалі не існує в українській мові. Російською мовою палата о́бщин — нижня палата парламенту Великобританії, яке українською мовою зветься пала́та грома́д.

   Примітка від редактора сайту www.rmc-ltl.info. Ще часів Едуарда III, короля Англії  (1327-1377 рр.),  парламент Англії було розділено на дві палати: одну, де засідала вища аристократія і вище духовенство (тепер — верхня палата лордів), та другу, де засідали лицарі і міщани (тепер — нижня палата громад, яка, до речі, має значно більше владних повноважень, ніж палата лордів).

  У побуті часто вживається слово паралі́ч з неправильним наголосом на останньому складі. Правильно — пара́ліч, що походить від грецького слова пара́лісі, де наголос також на другому складі.

  В українській мові є значні відмінності в наголошуванні слів. Усі правильні наголоси зазначено у словниках, на які треба посилатися. Наприклад, дієслово  піти́  відмінюється так:  я піду́ти пі́дешвін пі́деми пі́демо, ви пі́детевони пі́дуть.

  Щороку 14 жовтня відзначаємо велике християнське свято Покро́ву. Наголос на другому складі відбивають усі словники української мови, а також прислів’я й приказки: «Прийшла Покро́ва, заревла дівка, як коро́ва» (значення цієї при­казки — прийшов час каяття). А у ЗМІ досить часто кажуть Покрова́, збиваючи з пантелику Україну.

  Про наголос у дієслові прошу. У слові прошу можливі два наголоси: 1) на другому складі — прошу́;   2)  на першому складі — про́шу. Хоча обидва слова розрізняються стилістично, але про́шу (наголос на першому складі) є синонімом до будь ласка. Про́шу (будь ласка) заходьте.

 Іменник раз у множині має наголос на другому складі — рази́. Але з числівниками два, три, чотири кажемо ра́зи.

▼ Немає відмінності у наголошуванні слова судно в різних значеннях і як плавного засобу, і як ємності для хворих людей з обмеженими можливостями. Наголос у цьому слові робиться на останньому складі: судно́ — су́дна, як вікно́ — ві́кна, відро́ — ві́дра. Але з числівниками два, три чотири наголошуємо два, три, чотири судна́.

 Приклади слів, значення яких змінюється в залежності від наголосу у самому слові: 1) Типо́вий (наголос на другому складі) — той, що відзначається ознаками, притаманними певній сукупності осіб, явищ, предметів (типо́вий гуцул); той, що часто трапляється; властивий комусь, чомусь (типо́ва помилка, типо́ве для містобудівництва; який виявляє загальне в індивідуальному  (типо́вий характер). Типови́й (наголос на останньому складі) — стандартний, зразковий, прийнятний для багатьох підприємств, установ (Типови́й проект); 2)  Пра́вило (наголос на першому складі) — положення або зібрання положень; принцип, що ним керуються у співжитті, поведінці тощо (пра́вила поведінки, граматичне пра́вило). Прави́ло (наголос на другому складі) — пристрій, на якому щось розрівнюють  (металеве прави́ло); 3) Розв’я́зний (наголос на другому складі) — який поводиться безцеремонно, зухвало  (розв’я́зний хлопчисько). Розв’язни́й (наголос на останньому складі) — який можна розв’язати, вирішити (розв’язна́ задача в алгебрі); 4) Розси́льний (наголос на другому складі) — той, хто розносить за призначенням листи, пакети, виконує інші доручення; кур’єр (прийшов розси́льний). Розсильни́й (наголос на останньому складі) – який слугує для запису кореспонденції, що її розносить кур’єр  (розсильна́ книга, розсильни́й зошит); призначений для розсилання (розсильні́ пакети); 5)  Торо́чити (наголос на другому складі), розмовне — говорити одне й те саме, повторювати щось по кілька разів  (безугавно торо́чить); вести несерйозну розмову, верзти нісенітницю, базікати  (Що ти торо́чиш?). Торочи́ти (наголос на передостанньому складі) — висмикувати нитки з країв тканини, роблячи торочки́  (торочи́ти рушники);  обшивати облямівкою краї одягу для оздоби; 6)  транспорт. Тра́нспорт (наголос на першому складі) — засоби перевезення.  Сучасний (міський, залізничний) тра́нспорт. Транспо́рт (наголос на останньому складі) — бухгалтерський термін — перенесення суми на другу сторінку  (здійснено транспо́рт).

Текстови́й і фахови́й наго­лошують за зразком прикметників, що походять від односкладових іменників лісови́й, льодови́й, снігови́й, цехови́й (від ліс, лід, сніг, цех).

  Займенники той, цей у родовому відмінку однини мають наголос на закінченні — того́, цього́. А коли їх уживають із прийменниками, то наголошують на першому складі: до (після) то́го (цьо́го). Деякі диктори чомусь ставлять наголос завжди в кінці: як і того́ (цього́), так  й у словосполученнях до того́,  до цього́.

 ▼ Чимало мовців не вміє пра­вильно наголошувати навіть своєї самоназви та похідного від неї прикметника. Наголос Укра́їна, укра́їнець, укра́їнсь­кий застарілий. Єдино можливий тут наголос на третьому складі — Украї́на, украї́нець, украї́нський. Завдяки академі­кові Л. Булаховському такий наголос закріпився навіть і в російській літературній мові — Украи́на, украи́нец, украи́нский, а порушують його здебільшого ті, що стали «російськомовним населенням». Так само потрібно наголошувати назву міста  в Київській області: Украї́нка.

  Про наголос у конструкції в цілому. Слово ці́лий наголошуємо на першому складі. Але у вислові «в (у) цілому» наголос маємо подвійний: у ці́лому  і  в ціло́му.

 Робімо літературний наголос у словах: листопáд, вíзьмемо, менé, тебé, мої́, твої́, таблúця, росíйський, украї́нський, фíрмовий. Не розхитуймо акцентуаційні норми української мови.

 Короткий список слів та словоформ з  відступами від акцентуаційних норм (правильно — неправильно)

    Беремо́  — бере́мо;  бо́втатибовта́ти;   боги́ (множина від слова Бог) — бо́ги;  бо́сийбоси́й;  була́, було́, були́бу́ла, бу́ло, бу́ливалови́йва́ловий;  везти́ (ввезти́) ве́зти (вве́зти);  верба́ — ве́рба;  верете́но — веретено́; вести́ (ввести́) — ве́сти (вве́сти);  ви́падок — випа́док;  вира́зний — ви́разний;  візни́к — ві́зник;  ві́льха — вільха́;  вісімдеся́т — ві́сімдесят;  вітчи́м — ві́тчим;  Гараси́м (Гераси́м) — Герасим;  госте́й — го́стей;  граблі́ — гра́блі;  держа́вницький — державни́цький;  до́шка — дошка́;  дро́ва — дрова́; за́лоза — залоза́;  ідемо́ — іде́мо;  імпе́рський — і́мперський;  Ква́ша (прізвище) — Кваша́;  ки́дати — кида́ти; ки́шка — кишка́; кінчи́ти — кі́нчити;  кле́їти — клеї́ти; Кова́ль (прізвище) — Ко́валь; ко́лесо — колесо́; ко́лія — колія́; контракто́вий — контра́ктовий;  коро́мисло — короми́сло;  ко́сий — коси́й; котри́й — ко́трий;  Краве́ць (прізвище) — Кра́вець;  кра́сти, кра́ду — красти́, краду́;  кро́їти — крої́ти;  ку́рятина — куря́тина;  кухо́нний — ку́хонний;   легки́й — ле́гкий;  льодови́й — льодо́вий;    мали́й — ма́лий;  металу́ргія  — металургі́я;   нена́видіти — ненави́діти; нена́висний — ненави́сний; нена́висть — ненави́сть;  нести́ (внести́) — не́сти (вне́сти); нови́й — но́вий;  обру́ч — о́бруч; озна́ка — о́знака; о́лень — оле́нь; осока́ — осо́ка; ота́ман — отама́н;  пара́ліч — паралі́ч;  па́сти — пасти́;  пеня́ — пе́ня; перчи́ти — пе́рчити;  петля́ — пе́тля; Покро́ва — Покрова́;  Полта́вщина — Полтавщи́на;  порядко́вий — поря́дковий; предме́т — пре́дмет;  при́ятель — прия́тель; пу́рхати — пурха́ти;  ре́мінь —ремі́нь;  ре́шето — решето́;  ри́нковий  — ринко́вий;  рідки́й — рі́дкий;  се́рдити — серди́ти;  сере́дина — середи́на;  сиро́ватка — си́роватка;  сімдеся́т — сі́мдесят;  слаби́й — сла́бий;  сма́ку (род. відм. від слова смак) — смаку́;  стари́й — ста́рий;  тверди́й — тве́рдий; текстови́й — те́кстовий; терези́ — тере́зи; тісни́й  ті́сний; то́впитися — товпи́тися; товсти́й — то́встий; того́, до то́го (р. відм. від слова той) — то́го, до того́;  тонки́й — то́нкий;  у́спіх — успі́х;   фарту́х  фа́ртух; фахови́й — фа́ховий; фено́мен — феноме́н; хапа́ти — ха́пати; ци́ган — цига́н; ча́су (р. відм. від слова час) — часу́; черка́ти — че́ркати; черпа́ти — че́рпати;  черстви́й          че́рствий;  че́рствіти — черстві́ти; шля́ху (р. відм. від слова шлях) — шляху́;  щи́пці — щипці́;  я́ловичина — ялови́чина.

  Вимовні норми. Надзвичайна  евфонічність, тобто милозвучність української мови забезпечується ба­гатьма компонентами, належною фонетичною організацією, свідомим униканням незграбності в поєднанні звуків, послідовним й неухильним дотриманням норм правильної вимови. Наведемо лише деякі з них.

    📢 Чітка вимова голосних звуків (крім ненаголошених [е] та [и], що наближаються один до одного, і ненаголошеного [о] перед складом з у) як під наголосом, так і без нього. Наприклад, у топонімі Балакла́ва всі чотири [а] за якістю однакові, тільки наголошений звук у третьому складі довший від інших. Те саме можна сказати про  [у] в слові бурунду́к, про [і] в слові мімікрі́я, про   [о] в слові зо́лото. Лише перед складом з у ненаголошений  [о] наближається до [у]: [зоузу́ля], [коужу́х].

    📢 Українській літературній мові невластива вимова [а] на місці ненаголошеного [о]: [дире́ктар], [мажарита́рна] (система), [харави́й] (спів).

    📢 Однією з умов створення милозвучності української мови є така фонетична особливість, як чергування го­лосних та приголосних ув, і й. Коли слово існує в двох варіантах, то на початку і в середині речення після приголосного вживаємо форму з у та  і: «Ідуть дощі. Остап і Соломія … Вітер буяв у степу». Але: «Дощі йдуть часто. Соломія й Остап …». Прийменник в (а не у) використовується завжди, коли він стоїть перед словом, що починається з голосного: «В Одесі зацвіли акації. Ми були в Охтирці». Порушення правил чергування спричинює нагрома­дження неприродних для нашої мови звукосполучень і зводить нанівець її милозвучність. З’їзд проходив в Кривому Розі (ввкр). Мале суденце довго плавало у океані (оуо).

   📢 У випадках відмінних значень слова: удача (успіх) — вдача (характер, натура) чергування небажане, слова треба ставити в таку позицію, яка дає змогу уникнути неблагозвучних збігів приголосних. Щодо варіантів Україна і Вкраїна: як офіційна назва держави Україна завжди вживається з початковим у, а в розмовному та художньому мовленні, зокрема в поетичному, припустимі обидві форми.

    📢 Одна з найголовніших ознак української літературної мови — дзвінка вимова приголосних у кінці слова і складу: хліб, любов, народ, сніг, ніж, кладка, губка, п’ятнадцять.

    📢 Шиплячі приголосні в українській літературній мові загалом тверді (вони набагато твердіші, ніж у російській мові, хоч трохи м’якші порівняно з білоруськими): частина, чесний, гарячий, чобіт, чути, шити, джигіт. Дещо пом’як­шуються шиплячі в позиції перед і, ю, я: читачі, ніччю, збіжжя, Запоріжжя. Поганою є як і надміру м’яка вимова: чясто, чітач, чюти, чьорний, так і надтверда вимова шиплячих приголосних  де треба й де не треба: чытачы, віршы, жынка, бджылка.

   📢 Пом’якшені шиплячі звуки в іншомовних словах. Пом’якшені вони бувають у позиції перед і, а також подовжені шиплячі перед я, ю. Запоріжжя, підніжжя, піддашшя, ніччю, річчю.  У слові читач — тверді обидва ч, у слові читачі — другий пом’якшений. Так само віршвірші. Бджола — твердий дж, бджілка — пом’якшений.

   📢 Спрощення в групах приголосних. Збіг приголосних у слові ускладнює вимову, тому в процесі мовлення один з них (здебільшого середній) випадає. На письмі фіксується випадання приголосних: 1) д, т у групах приголосних:  ждн (тиждень — тижневий);  здн (проїзд — проїзний, роз’їзд — роз’їзний);  стн (вість — вісник, користь — корисний, честь — чесний, якість — якісний, захист — захисний);  стл (лестощі — улесливий, щастя — щасливий, стелити — слати). Але буква т зберігається у словах: зап’ястний, кістлявий, пестливий, хвастливий, шістнадцять;   2) к у групах приголосних скн, зкн при творенні дієслів із суфіксом -ну-: тріск — тріснути, брязк — брязнути.  Але: виск — вискнути;  3) л у групі приголосних слн: масло — масний, мисль — умисний, навмисне; ремесло — ремісник.

  📢 Спрощення відбувається при вимові, але не позначається на письмі у прикметниках, утворених від іменників іншомовного походження (аванпостний, баластний, компостний, контрастний, форпостний, гігантський, парламентський), у словах типу студентський, туристський, фашистський; у давальному і місцевому відмінках однини іменників жіночого роду першої відміни (аспірантці, оптимістці, піаністці, хустці).

    📢 Про вимову літер ч, щ. Літера щ позначає два звуки у звукосполученні [шч] — твердий  [ч] і твердий [ш]. За нормами української орфоепії, звук [ч] — твердий:  чабан,  часник, череда, човен. Тільки перед звуком [і]  та в подовженій позиції перед ю, я він дещо пом’якшується: чіткий, ніччю. Вимова м’якого [ч] спричинена впливом нечисленних українських говірок, а ще більше негативним впливом російської мови.    При написанні Полта́вщина, щирий, ще, щастя слід вимовляти [Полтавшчина], [шчирий], [шче], [шчастя]. Поширена вимова типу [Полтавшьщьіна], [шьщьірий], [шьщье], [шьщьастя] є карикатурою на українську орфоепію.     Дві вимовні норми має слово яєчня. Пишемо тільки яєчня, а вимовляємо і [яєчня], і [яєшня].

    ✑ Примітка від редактора сайту rmc-ltl.info. Напевно не можна застосовувати другу вимовну норму [шн] до слова маячня.

    📢 Протиставлення шиплячих. Норма української орфоепії вимагає протиставляти позиції шиплячих: жити — жінка, шити — шість, читачі, джиґун — бджілка, хочу — ніччю, жаль — збіжжя.

 📢 Одним із правил української орфоепії є уподібнення шиплячого наступному свистячому звукові. Тож при написанні готуєшся, дивишся, збираєшся потрібно вимовляти:  готує[с]ся, диви[с]ся, збирає[с]ся.

   📢 У  фонетичній системі української мови є звуки, що позначаються не однією, а двома літерами: дж і дз. Це дзвінкі відповідники глухих африкат [ч] і [ц]. Вимовляти їх треба як один злитий звук: захо[дж]у як захочу; ґу[дз]ик як куций; зрі[дж]ення як зречення; пі[дж]ак як личак; [дж]аз як час; кукуру[дз]а як царина. Відмінність при вимові тільки в наявності [дж], [дз] чи відсутності [ч], [ц] голосу. Під впливом письма в мовленні багатьох дикторів, лекторів, акторів, журналістів замість одного звука чуємо два: заход-жу, дослід-ження, кукуруд-за, ґуд-зик. Вимова інших звуків на місці злитих [дж] і [дз] — грубе порушення норм української мови.

   📢 Звук [дж] наявний і відповідно передається на письмі: 1) при словозміні (відмінюванні лексем): ходитиходжу, сидітисиджу, водитиводжу, а не хожу, сижу, вожу; 2) при утворенні нових слів: садитисаджати, народитинародження; 3) як природний звук, витворений згідно з фонетичними законами української мови: бджола, джміль. В жодному з російських відповідників до наведених тут слів звука  [дж]  нема (хожу, сижу, рождение, пчела, шмель); 4) у словах іншомовного походження: джаз, Джамбул, джейран, джемпер, джокер, джунглі. Російська мова знає звук [дж] тільки в цій кількісно обмеженій групі лексем.

  📢 Дзвінкий звук [дз] також органічний у нашому мовленні: дзвінок, дзвонити, кукурудза, гудзик, дзюрчати, дзенькіт, дзеркало. У російських відповідниках переважно виступає з: звонок, кукуруза, зеркало.

   📢 За законами української фонетики губні б, в, п, ф, м  та фонему р у кінці слова і складу слід вимовляти твердо: знов, Об, сім, гірко, Харків, Григор’єв, кров’ю, любов’ю. Деякі мовці під впливом російської мови надають цим звукам непотріб­ного пом’якшення: Обь, Харьків, Григорьєв, любовью.

   📢 М’які приголосні [д’] і [т’] в українській літературній мові не зазнають африкатизації, тобто ніколи не набувають свистячого відтінку. Тож поширена серед певної публіки ненормативна вимова: [дз]івчина, [дз]іло, [дз]якую, [ц]інь, [ц]ямити, гуду[ц]ь, си[дз]яць, цвіту[ц]ь замість дівчина, діло, дякую, тінь, тямити, гудуть, сидять, цвітуть.

  📢 Не відповідає літературним нормам поширена в публіч­них виступах тверда вимова свистячих [з], [с], [дз], [ц] перед пом’якшеним губним: звір, світ, дзвякати, цвіт, сміх слід вимовляти як: [зь]вір, [сь]віт, [дзь]вякати, [ць]віт, [сь]міх.

   📢 Літера одна, а звуки різні. Літера л перед  а, о, у — це твердий звук: лад, Лука, лава, ложка, ловець, лукавий, діл, стіл. Перед і, я, ю він м’який: лід, ляда, люк, льон, лякати, або у кінці слів і складів: сіль, біль, міль тощо. А перед е та и він не твердий і не м’який, а середній «нейтральний» звук: зелений, липа, лебідь, лемент, легко, шалений, лити, листя, колишній, малий.

   📢 В іншомовних словах перед е не треба пом’якшувати «л». Наприклад, у слові телеграма звук  [л]  такий самий, як у слові зелений. Іншомовні слова при запозичанні підпорядковуються нормам української літературної мови, тому вимова на кшталт [лє]кція, те[лє]грама, ба[лє]т нагадує манірно-«інтелігентські» фонетичні варіанти: лі[тє]ратура,  [тє]хнікум,  ау[ді]торія,  ма[рі]хуана замість нормативних: літе­ратура, технікум, аудиторія, марихуана. Це ж правило поширюється й на власні назви всіх типів: Лесбос (острів в Егейському морі), Лета (річка забуття в давньогрецькій міфології), Лейтон (місто у Великобританії), Лейбніц.

   📢 При фонетичному засвоюванні чужих слів кожна мова замінює відсутні в ній звуки близькими до них власними звуками. Наприклад, міжзубний приголосний [th] в грецькому слові theologia при запозичанні в українську мову замінено нашим [т]. У французьких словах ingénieur, régisseur лабі­алізований [е] в останньому складі відтворюється україн­ським нелабіалізованим звуком [е]: інженер, режисер. Та­кий самий звук маємо в німецьких власних назвах Гете і Кельн. Останнім часом можна почути й прочитати: Гьоте, Кьольн. Це копія не зовсім точної передачі цих слів у російській мові: Гёте, Кёльн, режиссёр (але инженер).

   У згаданих словах немає ніякого пом’якшеного [ґ] чи [к]  перед о (як, скажімо, в словах льон або льох), а є тверді приголосні перед лабіалізованим, тобто огубленим (вимов­леним при заокругленні випнутих уперед губ) звуком [е]. Якщо писати Ґьоте, Кьольн, то треба йти далі — режисьор, інженьор і подібне. Отже, єдино правильними варіантами є традиційно вживані в нашій мові форми Гете, Кельн, Рагнарек (від Ragnarök).

   📢 Багато іменників в українській мові мають випадні звуки (тобто звуки [о], [е], які зникають при відмінюванні): садок садка, сон сну, день дня, молебень (а не  на російський кшталт молебен) — молебня, шершень шершня, Турець Турця. Ця притаманна українським загальним власним назвам особливість, як правило, не поширюється на запозичені слова: брелок брелока (а не брелка); бюлете́нь бюлете́ня (а не бю́летня).    

    📢 Чергування звуків. Характерною фонетичною рисою української мови є так зване «ікання», тобто вимова [і] на місці [о] та [е] в закритих складах; причому у відкритих зберігаються давні звуки [о] й [е]. Як відомо, закритий склад закінчується на приголосний звук, а відкритий — на голосний. Правило це, за нечисленними винятками (балкон, футбол, телефон, кіоскер, режисер), поширюється на всі українські слова: сіль солі, піч печі, віл вола, кінь коня, Чорновіл Чорновола, Білокінь Білоконя, гори гір, села сіл, а також на глибоко засвоєні нашою мовою запозичення: колір кольору, папір паперу, Антін Антона, Прокіп Прокопа, Сидір Сидора.  При творенні нових українських слів треба орієнту­ватися не на згадані нечисленні винятки, а на правило. Лексеми кросівки (від крос), вітрівка (від вітер) виникли за зразком криївка, мандрівка, щедрівка. Тому не потрібно вживати суржик: вітровка, кросовки В іменника чоловічого роду кукіль (назва бур’яну родини гвоздикових) при відмінюванні відбува­ється чергування і з о: кукіль куколю куколем