Когнітивно-психологічні аспекти

    Шахи та інтелект

    Почну з висловлювання Михайла Ботвинника, яке за інших умов претендувало би на статус епіграфа до даної замітки з такою промовистою назвою, але ця фраза вельми непереконлива для нинішнього часу, оскільки на практиці все не так категорично. Так ось, шостий в історії шахів чемпіон світу, доктор технічних наук, професор говорив: «Ніколи не зможе стати чемпіоном світу той, хто не має вищої освіти».

    Інші автори висловлюються набагато різкіше, стверджуючи, що зосереджений тільки на шахах гравець деградує в соціальному житті, і єдине, що він покращує – це навички гри у шахи, а для цього не потрібно мати вищої освіти. Достатньо буде відпрацьовувати техніку гри, яка не матиме жодного застосування у реальному житті.

    Не знаю, яке там бачення щодо цього на шаховому Олімпі, але здається,  що обидві антиномії надто категоричні. Як казали ще латиняни: «Veritas in medio est» – істина знаходиться посередині.

    По-перше, дітям потрібні інтелектуальні ігри, зокрема шахи, тому що конкурентність цивілізаційного середовища невпинно зростає. У сучасному динамічному світі, наповненому високими технологіями, вміння думати на далеку перспективу і грамотно використовувати ресурси при прагненні до неї – чи не найголовніша якість людини майбутнього. Тому у розвинених країнах головний запит сформований на інтелектуальну молодь. Перенасичений некомпетентними керівниками соціум давно і гостро потребує людей, які можуть стати локомотивами інновацій. Людина, яка вміє грамотно «битися» за цінності, розширює діапазон своїх можливостей.

    У цьому розумінні шахи можна використовувати як ефективний тренажер для людського інтелекту, враховуючи те, що під час шахової партії задіюються обидві півкулі людського мозку, одночасно використовується логічне, абстрактне та образне мислення. Творча уява і фантазія людини дозволила створити за дошкою неймовірні за красою шедеври шахового мистецтва.

    По-друге, безумовно, інтелектуальною ознакою, можливо, найбільш істотною, яку набуває людина з помошью шахів, є системне мислення, тобто вміння мислити організовано. Шахові тренування поступово дисциплінують людини, вчать вибудовувати логічні ланцюжки кроків з урахуванням ситуації на дошці. Ця гра здатна дати гравцеві можливість вийти за існуючі рамки, розширити горизонти і створювати складні і тривалі комбіновані ходи.

     Взагалі-то, існують різні погляди щодо того, чи розвивають шахи інтелект. Деякі дослідники вважають, що інтелект слід вважати вродженою, а не набутою якістю.

   Парадоксально, але слабкі шахісти витрачають більше часу на обдумування слабких ходів, а сильні гравці – на обдумування сильних ходів, а особливо вони намагаються заглибитися у вивчення ситуації на дошці. Будь-яка шахова позиція складається з окремих характерних фрагментів, які майстер дуже швидко «прочитує», вловлюючи істотно важливі фактори в позиції (матеріал, простір, безпеку короля, контроль над центральними  полями, активність фігур, слабкі поля, прохідні пішаки тощо). До речі, гросмейстери зазвичай не прораховують на багато ходів наперед або довгі варіанти. Їх аналіз просто  кращий за якістю.

    Однак, у підсумку – це значні, хоч й специфічні знання, але не інтелект, і перевірка на IQ підтверджує такий висновок. Численні дослідження показали, що після досягнення особою рівня IQ = 120, надалі не помічалося у неї виразної прямої залежності між  IQ та  новими, ще вищими творчими досягненнями.

     Існують різні визначення поняття «інтелект». Сам термін походить від латинського слова «intellectus» – розуміння, пізнання, що в широкому сенсі можна трактувати як сукупність усіх пізнавальних функцій індивіда. Розвиток інтелекту відбувається як наслідок поліпшення пам’яті – основи успіху в будь-якій справі. Оскільки інтуїцію часто сприймають як складову частину інтелекту, то в контексті тези з попереднього речення слід припустити, що інтуїція також може розвиватися.

     Прихильників поглядів, що усі найсильніші шахісти світу – це обов’язково високоінтелектуальні особистості, доведеться розчарувати, оскільки багато хто з них в житті поводиться як справжня дитина. Який вже тут інтелект ?! Не виявлено також чіткої відповідності між силою гри у шахи та успіхом у житті, який став можливим завдяки сильному інтелекту.  Дозволю собі висловитися з цього приводу толерантніше: до певного рівня (приблизно 1 розряду) шахи корисні для становлення і розвитку інтелекту. але далі відбувається  поглиблене  вдосконалення шахової майстерності, на прикладному рівні. Тут підкреслене слово добре узгоджується з тим, що багато програмістів та інженерів – дуже кваліфіковані шахісти. Заняття шахами спеціалізують розум майстрів і гросмейстерів,  розвиваються одні механізми мислення, але знижується  розвиток інших, від чого погіршується загальна гнучкість менталітету. Не можна також  стверджувати, що значні успіхи видатних шахістів у науках є свідченням набуття високого інтелекту виключно завдяки шахам. Якби такі люди зовсім не грали у шахи, то, швидше за все, вони б все одно домоглися успіхів в інших галузях науки та людської діяльності.

    Зараз у світі з’являється багато дітей-гросмейстерів (на одній зі сторінок цієї рубрики подано список юних гросмейстерів світу), але щось не видно на горизонті 12-15-річних інженерів, а тим більше вчених. А тому, що немає таких складних рівнів абстракції у шахах, як у вищій математиці, наприклад. Дуже сумнівним виглядає можливість опановування діточками квантовою механікою, теорією відносності та багатьма іншими премудростями природних наук у такому ранньому віці, тому що врешті-решт, за таких спроб спрацювали б внутрішні захисні механізми від надмірних перевантажень мозку і руйнування загалом дитячого організму.

     Шахи і розвиток когнітивних якостей школярів

    Когнітивна діяльність людини по суті – це відкрита система смислів, що визначається її світоглядом, логічною грамотністю, рівнем креативного мислення, здатністю до розширення понятійної бази та іншими чинниками, так само як і залежить від усіх них.

    Раціональне ж пізнання засноване на абстрактному мисленні – більш високому, що виходить за рамки почуттів, рівні сприйняття знань, тобто, на рівні понять, суджень і, власне, самого мислення. Домінуючою когнітивною функцією стає словесно-логічне, понятійне, конкретне мислення.

    В процесі гри у шахи розвиваються не тільки обсяг, але й пластичність пам’яті (пасивне запам’ятовування і швидке забування), а також її вибірковість.

    Уява і фантазія – це теж важливі творчі когнітивні ресурси шахіста. Принагідно зазначимо, що уяві дітей як основного засобу їх розвитку відводиться особлива роль у початковій школі, яке найбільш повно реалізується в ігровій формі занять.

    Маючи можливість широкого вибору різних способів вирішення різних, в тому числі непередбачуваних, ситуацій як у шахах, так і в житті (феномен надмірності), людина все ж приймає якусь одну конкретну дію (феномен недостатності).

    Дисбаланс приблизно такої ж дихотомії має місце при навчанні та розвитку дітей, в тому числі й у процесі оволодіння шахами. Цілком логічними тут видаються два шляхи для виправлення цієї колізії: розгляд ситуації раціональніше і більш прагматично або виявлення інших засобів, можливостей і варіантів рішень на основі глибшого аналізу ситуації.

    Саме це мається на увазі, коли йдеться про гнучкість мислення, що виявляється у варіюванні при використанні різних способів дій і здатності до переключення між ними відповідно до зміни ситуації у шаховій партії.

    Однак, і перша, і друга частини вищезазначеної дихотомії припускають апріорі необхідність системного оволодіння знаннями. Зокрема, стосовно до шахів одиницями подолання надмірності мислення виступають не окремі варіанти ходів як рішень, а позиції, їх образи, що обумовлені певним планом і стратегією. Саме ж поняття стратегії в шахах як лінії поведінки, загального задуму і плану майбутніх дій (на відміну від самих дій – тактики) корелюється з надмірністю (або недостатністю) мислення гравця.

    Зниження надмірності у шаховій грі проявляється й у тому, що по ходу партії весь час доводиться як би стискати наявний широкий арсенал комбінаційних і тактичних дій, так само, як і стратегічних рішень, для того, щоби конкретніше визначитися у чомусь одному з них, виходячи з позиційних передумов на дошці (а в житті – з ситуації, що склалася).

    І це добре помітив колись М. Ботвинник, називаючи шахи типовою неточною задачею, подібною до тих, які людям доводиться вирішувати у повсякденному житті. При цьому шостий чемпіон світу стверджував, що неточні завдання вирішуються, якщо обмежити масштаби самої проблеми, щоб у ній не загрузнути. А шахи, на його думку, відображають об’єктивну реальність, тобто відображають те, як людина думає.

    Шахіст обмірковує позицію послідовно і поетапно: аналіз та оцінка; пошук уразливих місць в розташуванні своїх фігур та у позиції партнера; складання плану дій для досягнення певної мети або кількох цілей; розрахунок варіантів за обраним планом; перевірка і коригування оцінки позиції; безпосередні дії на дошці.

    Формування таких якостей потребує потужної мотивації. І в цьому відношенні шахи дуже вигідно відрізняються від будь-яких шкільних предметів тим, що витягнуті цілком природні для шахів поразки у грі здатні створити у дитини сильну мотивацію до підвищення рівня підготовки. Погодьмося, що не можна ставити знак рівності між поняттям «поразки» і відображеною у класному журналі незадовільною оцінкою як зафіксованим фактом незнання учнем якоїсь частини раніше вивченого матеріалу.

    З огляду на особливості психіки дітей у молодшому шкільному віці для них основним мотиваційним фактором до занять шахами є аж ніяк не бажання досягати високих результатів, а зміст самої ігрової дії. Але якраз саме ця обставина ускладнює розвиток у молодших школярів специфічної здатності діяти подумки, тобто якості, необхідність якої на відміну від будь-яких інших шкільних предметів найбільш повно затребувана у шахах. Сама природа шахової гри передбачає необхідність умінь здійснювати відповідні операції мислення «у голові», причому в єдності уяви, уваги, пам’яті та мислення, що часом непросто й для дорослих, а для маленьких дітей взагалі дуже важко.

    Численні експериментальні дослідження показують, що розвиток цієї здатності – процес вельми повільний і тривалий, її оптимального рівня досягають тільки 5% людей. Причин, чому настільки невисокий цей показник, дуже багато, в тому числі і нейробіологічні передумови. Зокрема, під час шахової партії активізуються не тільки скронева область, але й зона головного мозку, що межує з потиличною і тім’яною частками. Ця нова якість мозку закріплюється, що дозволяє не тільки краще вчитися, але й успішно знаходити правильні рішення у різних життєвих ситуаціях.

    В іграх діти відтворюють дії дорослих і відносини між ними в особливому ігровому полі. Хоча «ігровий світ» ніколи і ніде не існував реально (бо він ігровий), проте в реальному людському середовищі він займає особливий ігровий простір, а в реальному часі – ще й особливий ігровий час – регламент гри.

     Шахи у початковій школі: мозок, пам’ять, мислення дітей

     У більшості культур систематичне навчання дітей починається у віці 5-7 років, коли у них, згідно з дослідженнями видатного швейцарського психолога Жана Піаже, здійснюється перехід до більш гнучкого і складного мислення на рівні конкретних операцій, вміння встановлювати окремі причинно-наслідкові зв’язки на основі безпосередніх спостережень і навіть використовувати найпростіші прийоми логічного висновку. Після досягнення рівня конкретних операцій діти здатні розмірковувати про навколишній світ і можливі події в найближчому майбутньому, будувати здогади та перевіряти свої припущення.

    Вже тільки ці висновки свідчать про доцільність вивчення шахів у початковій школі. Однак, молодші школярі ще не можуть мати судження про абстрактні поняття, наміри або відношення, поки вони не досягнуть стадії формальних операцій, що зазвичай відбувається у віці 11-12 років [3]. Саме з цієї причини багатьом учням початкової школи важко дається математика з її вельми формалізованої логікою. А шахи з дуже зрозумілою логікою конкретних операцій та обґрунтування намірів гравця на основі виявлених причинно-наслідкових зв’язків між фігурами на дошці, і, що особливо важливо, можливості самому перевірити практично правильність сконструйованого алгоритму дій, як жоден інший шкільний предмет, сприяють розвитку логічного мислення дітей (у цьому плані шахи не менш корисні будуть й учням основної та старшої школи). Шахи, крім цього, є майже ідеальною моделлю для розвитку і просторового мислення школярів.

     На питання – чи можна прискорити зміну стадій розвитку дитини – Ж. Піаже відповідав, що навіть якщо це можливо, то цінність такого прискорення розвитку вельми сумнівна. Він підкреслював, що важливо не прискорити зміну стадій, а надати кожній дитині достатню кількість навчальних матеріалів, на кожному етапі його зростання, щоб не одна сторона інтелекту не залишилася недорозвиненою [3].

     Біологічно перехід від «дитячої» до «дорослої» пам’яті, а більш науково висловлюючись: від короткочасної до довготривалої пам’яті в результаті розвитку гіпокампа – частини лімбічної системи головного мозку, що бере участь у механізмах формування емоцій та консолідації пам’яті.

   Ремарка для більш допитливих. Експериментально доведено, що гіпокамп використовується для зберігання та обробки просторової інформації в особливих нейронах – просторових клітинах, які задіються у людини для пошуку  шляху під час навігації навіть по віртуальних (!) місцях. Такі результати були отримані за допомогою дослідження людей з імплантованими в мозок електродами, що використовувалися у діагностичних цілях для хірургічного лікування серйозних нападів епілепсії.

     Гіпокамп необхідний для пошуку шляху до поставленої мети, тоді приводиться у дію просторова пам’ять. Без належного функціонування гіпокампу, люди можуть не згадати, де вони були і як дістатися до місця призначення. Втрата орієнтації в місцевості — це один з найпоширеніших симптомів амнезії. Томографія мозку показує, що гіпокамп найбільш активний у людей під час успішного переміщення в просторі, як у вищенаведеному прикладі з віртуальною реальністю.

     Доведено, що гіпокамп грає роль у пошуку найкоротших шляхів між вже добре відомими місцями. Дослідження одного з університетів Лондона показало, що гіпокамп у таксистів більший, ніж в інших категорій людей,  і чим більше людина працює таксистом, тим більшим у неї стає обсяг правої частини гіпокампу. Але загальний обсяг гіпокампа залишався незмінним як у таксистів, так і  в людей з контрольної групи, тобто задня частина гіпокампу таксистів дійсно збільшилася, але внаслідок зменшення передньої його частини. Ці дослідження наводять на думку, що гіпокамп з часом збільшується в розмірах у міру зростання його використання.

    Дітям молодшого шкільного віку дуже властивий ейдетизм як різновид образної пам’яті, коли зберігаються яскраві наочні образи тих чи інших предметів після припинення їхнього впливу на органи чуття (стосовно шахів – це певні, що яскраво запам’ятовуються, позиції або діаграми). Ейдетична людина не відтворює у пам’яті наново предмети, що сприймалися нею раніше, а продовжує начебто бачити їх. За образним висловом У. Джемса, при ейдетичній пам’яті «мозок сприймає як віск, а утримує як мармур» [2].

    Деякі сучасні дослідники усе більше сумніваються в поширеності ейдетичних образів [2, С. 27]. Можливо, це пов’язано як з трудно вловлюваною  природою ейдетичного феномена, так і через різні методичні підходи до цієї проблеми. Л.С. Виготський також вважає ейдетизм закономірною стадією нормального дитячого розвитку. На його думку, в ейдетичних образах в нерозчленованому вигляді зосереджені основи трьох майбутніх самостійних функцій: пам’яті, уяви та мислення, причому тут не можна провести чіткої межі між цими трьома процесами. Ейдетична пам’ять лежить в основі будь-якого образного, конкретного мислення. Свого максимуму ейдетичні  прояви досягають до 11-12 років. З настанням перехідного віку в 15-16 років наочні образи починають зникати [1].

     Найважливішою умовою запам’ятовування будь-якого матеріалу є його розуміння. Осмислене запам’ятовування має величезну перевагу над механічним заучуванням, що не спирається на розуміння матеріалу. Зубріння зазвичай обирають інтелектуально не активні учні, підмінюючи розуміння заучуванням, що тільки шкодить розвитку пам’яті. Немає потреби підкреслювати, що шахові знання і вміння у своїй сутності неприйнятні для  механічного зубріння, тому що вони формуються на певних узагальнених і систематизованих асоціаціях.

    Загалом здатність контролювати свої процеси мислення і пам’яті з’являється у дітей приблизно у 6 років, а повніше  проявляє себе між 8 і 10 роками життя дитини, що, до речі, слід враховувати керівникам шахових гуртків, наприклад, при викладанні основ загальної теорії дебютів, їх класифікації та систематизації. У цьому випадку учні 1-2 класів навряд чи засвоять категоріальний структуру шахових початків, успішне ж сприйняття цього починається приблизно з четвертого класу

   Список використаних джерел:

   1. Выготский Л.С. Этюды по истории поведения / Л.С. Выготский, А.Р. Лурия. – М.: Педагогика – Пресс, 1993, 224 с. 

   2. Зинченко Т.П. Память в экспериментальной и когнитивной психологии / Т.П. Зинченко – СПб.: Питер, 2002, 320 с. 

   3. Крайг Г. Психология развития / Г. Крайг. – СПб.: Питер, 2001, 992 с.].

   4. Пиаже Ж. Избранные психологические труды / Ж. Пиаже. – М., Просвещение, 1969, 659 с.

   5. Сухин И.Г. Шахматы, первый год, или учусь и учу: Пособие для учителя / И.Г. Сухин. – Обнинск: Духовное возрождение, 1999, 120 с

            Шахи як тренажер основного «м’яза» людини – головного мозку

      У міру того, як люди усе більше дізнаються про мозок, науковці та педагоги-новатори пропонують активніше використовувати можливості шахів для підвищення якості навчального процесу у школі.

   Заняття шахами ефективно залучає у дію обидві півкулі головного мозку, зокрема, активація правої півкулі, що відповідає за креативність, допомагає людині розвиватися творчо. Дослідження роботи головного мозку майстрів з шахів  під час гри показали, що при обмірковуванні ходів у них активно працюють обидві півкулі мозку: права півкуля, яка краще пристосована до зорового сприйняття, розпізнає шаблонні ситуації на дошці (на основі раніше набутого людиною досвіду), а ліва – аналізує можливі ходи. Німецькі психологи виявили, що у гросмейстерів при обдумуванні ходів долучаються у процес мислення лобові частки мозку – ділянка, що пов’язана з вирішенням завдань. Тому висококласні гравці здатні добре розпізнавати шаблонні ситуації та безпомилково приймати відповідні рішення. Натомість у гравців любительського рівня під час партії залучена до обдумування здебільш медійна скронева частка, яка пов’язана з формуванням довгострокової пам’яті.

    Функціонування мозку певною мірою можна порівняти з роботою м’язів. Тож мозку, як і будь-якому м’язу, потрібні навантаження, щоби підтримувати свій тонус, уникнути виснаження і навіть травм. Подібно до м’язів, які без постійних фізичних навантажень втрачають силу, так й мозок без належної мисленнєвої діяльності втрачає  свою потужність і потенціал.

      Набуття нових знань сприяє зростанню і розвитку дендритів – деревоподібних нервових відгалужень у корі головного мозку, що проводять сигнал від нервових клітин до нейронів, до яких вони прикріплені. Дендрити можна уявити як своєрідні антени, що вловлюють сигнали від усіх нервових клітин тіла людини. Тож чим більше таких антен, тим ефективнішим є сприймання одержаних сигналів, а регулярні заняття шахами підтримує генерацію та зростання дендритів.

      Одним з елементів мозку, розвиток яких  у процесі фізіологічного зростання дітей довершується в останню чергу, є префронтальна кора – ділянка мозку, що відповідає за планування, судження, самовладання. Тому підлітки (з наукової точки зору) залишаються незрілими, поки у них не розвинеться ця частина мозку. Власне, шахи як потужна інтелектуальна стратегічна гра прискорює розвиток префронтальної кори, що сприятиме прийняттю правильних рішень у різних сферах життя, у тому числі запобігатиме вчиненню нерозумних і ризикованих вчинків, притаманних підліткам.

      Педагогу про рефлексію: вузлики на пам’ять  

      Рефлексія (від лат. reflexio — «повертаюся назад») – це здатність людини усвідомлено сприймати саму себе, переосмислювати і зрозуміти свої переживання.     У загальній психології рефлексія – це процес самопізнання особистістю своїх внутрішніх психічних станів. Соціальна психологія визначає рефлексію як здатність індивідуума оцінювати себе з позицій інших людей. Рефлексія у рамках педагогіки  виявляється у прагненні педагога подивитися на процес навчання його очима і внутрішнім світом учнів, а також колегами по роботі.

    Англійський філософ XVII століття Джон Локк визначав рефлексію як процес спостереження, в якому розум усвідомлює свою діяльність. Він стверджував, що джерелом знань людини про зовнішній світ є органи чуття, а джерело знань про внутрішній світ – рефлексія. Сутність і важливість рефлексії розуміли ще мудреці Стародавньої Греції, свідченням тому був знаменитий напис на храмі Аполлона в Дельфах: «Пізнай самого себе!».  

    Рефлексія – це здатність дорослої людини,  У маленьких дітей (і тварин також) рефлексія відсутня, тому діти поки що не можуть виявляти у себе упереджені, помилкові, ірраціональні судження, хибні погляди і установки  на життя. Дитині не просто замислюватися над тим, що вона собою являє, добрі чи негідні здійснює вчинки і чому. Дитинство є етапом афективним, з притаманною йому завжди швидкою і безпосередньою реакцією  малюків практично на усе,  несвідомим пристосуванням їх до чогось недоступного для них або включенням психічних захисних механізмів.

    Не може бути й мови про самоспостереження у дитячому віці. Якщо на ранній стадії життя людина просто живе за закладеними інстинктами, не заглиблюючись у сутність власного існування та свого оточення, то у підлітковому періоді вона схильна до емоційного сприйняття своїх недоліків. Тому у юнацькому віці поширені депресії, закритість, самотність, а у виняткових випадках – й спроби суїцидів.  

    Через порушення сприйняття, мислення можуть й не мати рефлексії навіть дорослі люди. Тоді вони можуть впадати у дві крайності: 1) гнітючого стану з різними імпульсами та афектами, відчуттям небезпеки і ворожості звідусіль; 2) відчуття порожнечі, коли на усе є одна готова відповідь – «не знаю».

    Рефлексія – це включення свідомості на те, що вже сталося. Близькими до рефлексії поняття: 1) самосвідомість, предметом якої є знання себе (ще й кажуть так: «знання про знання або думка про думку»); 2) обдуманість як результат включення свідомості на майбутнє; 3) усвідомленість – наслідок включення свідомості на те, що відбувається.  В усіх вищеперелічених дефініціях чітко проглядається часовий вимір свідомості: рефлексія – минуле; самосвідомість – поза часом, завжди; обдуманість – майбутнє; усвідомленість – тепер.

    У повсякденному сенсі рефлексією називають будь-яке міркування людини, що спрямоване на аналіз самого себе (самоаналіз) – власних станів, своїх вчинків і минулих подій. При цьому глибина рефлексії, самоаналізу залежить від ступеня освіченості людини, розвиненості морального почуття і рівня самоконтролю.     Рефлексія підтримує та уточнює дію. Дії без рефлексії – це необдуманість і безглуздість. Рефлексія без дій – зациклення на собі. Одне і друге – помилкова поведінка. За допомогою рефлексії шукають вихід з тупикових ситуацій: уявно займаючи позицію стороннього спостерігача, людина начебто піднімається над проблемною ситуацією. Це дозволяє краще осмислити вихідні передумови і можливі способи її вирішення, відтак побачити ситуацію по-новому, відповідно й діяти інакше, і зрештою вийти із, здавалося б, глухого кута.

   Наша педагогіка не приділяє належної уваги рефлексивним видам діяльності, обмежуючись традиційним закріпленням або узагальненням наданих знань, яким зазвичай далеко до статусу набутих знань. Загалом освіта як процес – це «човниковий» рух предметної та рефлексивної діяльностей, що чергуються між собою.

     Рефлексія у шахах

    У нинішніх умовах зростаючої ескалации інформаційних потоків і доминування переважно «кліпового мислення» людина значно більше, ніж коли-небудь раніше, відчуває потребу у необхідності впорядкування зовнішнього  інформаційного тиску. І допомогти у цьому може розвинена   рефлексія в особистості. Шахи затребувані в сучасному суспільстві не в останню чергу й тому, що вони формують здатність людини до багаторівневої рефлексії, яка дозволяє  передбачувати і планувати свої дії на різну глибину, вміти знаходити найбільш короткі шляхи для досягнення бажаної мети, не витрачаючи час на всілякі побічні нюанси, що  тільки відволікають від головного. Ця здатність включає в себе також й образ суперника  та осмислення логіки його можливих дій.

    Використовувані для рефлексії логічні конструкції не зникають й після завершення партії, вони зберігаються під час аналізу своїх ходів і дій партнера. Тільки вдумлива робота над своїми помилками дозволить успішно досягти поставлених цілей. У цьому випадку підвищується здатність до навчання, адже ніхто не любить програвати. Коли після гри опрацьовується зіграна партія, відповідно продумуються також й подальші кроки для недопущення подібних помилок у майбутньому, у першу чергу, шляхом пошуку правильних відповідей у підручниках і посібниках. А це вже навчання, що особливо важливо для молоді.

   Розгубленість, хаотичність думок, безплановість гра замість об’єктивної оцінки позиції на шаховій дошці, виявлення в ній прихованих шансів для обох сторін, – це прямий шлях до поразок і в шахах, і в житті – при невмінні виходити з несприятливих ситуацій, тобто неправильного рішення завдання на життєвій «діаграмі». Механізм тут один і той самий. 

    Шахи активно стимулюють й нестандартне мислення, наприклад, в підготовці пасток і контрударів, вдалому приховуванні своїх задумів і, звичайно ж, в комбінаційної грі, коли гравець жертвує пішаками і фігурами, вдало маскуючи стратегію своєї гри і усипляючи пильність суперника, а у вирішальний момент за два-три ходи кардинально змінює ситуацію на шахівниці. Наступним, більш високим рівнем розумового процесу є послідовне, системне мислення. А це вже дійсно високий клас!

    У шаховій партії при прийнятті рішень кожний гравець перед тем, як зробити свій хід, повинен вміти передбачити поведінку суперника на основі певних уявлень про його плани. Але ж і партнер робить те саме відносно можливих варіантів продовження гри, что створює дуже складну ієрархію взаємних уявлень гравців. Такі розмірковування називаються рефлексією другого рангу.

    Однак, справа цим не обмежується, тому що кожний з опонентів у процесі гри, як правило, ще розмірковує приблизно так: «Якими є уявлення моєго візаві про мою оцінку ситуації, що склалася, про мої уявлення та подальші мої дії?». Так виникає рефлексія третього рангу. Процес появи наступних, ще вищих рівнів (порядків) рефлексії може продовжуватися і продовжуватися. Сукупность же усіх уявлень шахіста, що утворюється в результаті складної та багаторівневої рефлексії, й лежить в основі майстерського класу.

    Головна відмінність шахів як рефлексивної гри від інших ігор полягає ще й у тому,  що у шахах самою їх природою закладена ідея можливостей для пізнання у широкому сенсі цього слова, в той час як чиста гра здійснюється лише заради себе самої, і тільки. Постійна багаторівнева рефлексивна діяльність робить шахи цінною інтелектуальною грою у сучасному суспільстві. Рефлексивний аналіз спричиняє генерацію нових мисленнєвих стратегій, що позитивно відбивається в цілому на развитку когнітивних функцій та інтелекту особистості. Завдяки шахам метафора фрагментарного, кліпового образу свідомості людини змінюється на образ ціліснішого сприйняття знань, як необхідної передумови для інтегральної освіти.

       Про візуальне сприйняття  суперника за шаховою дошкою

   Доктор математики і філософії Еммануїл Ласкер, який майже 30 років був чемпіоном світу, не обмежувався, на відміну від своїх видатних суперників (Чигорина, Тарраша, Рубінштейна, Капабланки) лише аналізом  зіграних партій своїх майбутніх противників.  Він намагався також вивчати їх характер і темперамент, схильності, звички, режим, поведінку як за шахівницею, так і у житті. Тож не дивно, що перші зустрічі з сильними шахістами завжди були для Ласкера найважчими і часто закінчувалися для нього невдачами. Наприклад, він зазнав поразки в перших партіях проти Маршалла і Рубінштейна, хоча в подальшому грав з ними досить успішно (набрав 20 очок з 27 можливих).

   Також успіху Ботвинника в матч-реванші з Талем (1961) допоміг набутий досвід особистого спілкування зі своїм суперником, вивчення його психологічного портрету під час першого, програного Ботвинником матчу 1960 року.

   Промовистим може бути вираз очей. На турнірі претендентів на матч з чемпіоном світу в Кюрасао (1962) Т.Петросян для зустрічі з Фішером приготував старовинний варіант Мак-Кетчона у французькому захисті, що має репутацію ненадійного і непопулярного в наш час продовження. Коли Фішер побачив, що Петросян обрав такий несподіваний і важкий для себе дебют, то він навіть ображено глянув на супротивника. Петросян же перехопив цей погляд і внутрішньо привітав себе з психологічною удачею. Погляд Фішера видав його прагнення негайно покарати противника за проявлену «неповагу» і показав надто самовпевнену оцінку обраного Петросяном дійсно ризикованого, а тому далеко не найкращого дебютного варіанта. «Погляд не обдурив». Фішер грав якось імпульсивно і  врешті-решт програв.  К. Григорян розповідав, що його насторожило занепокоєння, яке з’явилося в очах гросмейстера А. Лутікова,  коли той дивився на позицію, де,  як здавалося Григоряну, нічого надзвичайного не проглядалося і уся боротьба була ще попереду. Партія між ними гралася у півфіналі першості СРСР (Перм, 1971). Тож Григорян став шукати більш рішучих продовжень і раптом побачив те, чого побоювався противник, а саме, знайшов форсований шлях до виграшу.

   Часто стан шахіста проглядається за мімікою. Завжди уважно стежив за мімікою противників Р. Фішер. Є фотографія Фішера за першою партією матчу з Б. Спаським, на якій видно, що Фішер сидить, обхопивши обличчя руками, але між пальцями залишені «бійниці» для очей, які уважно вивчають не стільки позицію, скільки суперника, що схилився над дошкою у роздумах. У книзі Фішера «Мої 60 пам’ятних партій» автор підтверджує це рядом посилань на зроблені ним під час гри спостереження. Наприклад: «Я міг бачити за виразом обличчя Смислова, що він вже вважає свою позицію програною».

   В особливо напружені моменти боротьби у багатьох шахістів  відбуваються  значні зміни у диханні, їм у буквальному сенсі стає важче дихати. Зокрема, у гросмейстера Суетіна  тоді починався кашель, спричинений аж ніяк не застудою. Труднощі з диханням при хвилюванні були у гросмейстерів М. Тайманова, В. Савона.

   Досить часто під час змагань можна побачити зміну кровообігу у гравців: раптове почервоніння вух,  бліде обличчя, що свідчить про високу напруженість душевного стану людини. У партії Таль-Панно (Порторож, 1958) чорні добре вели тривалу гостру гру, але в останній момент допустили помилку. Тренер Таля  Кобленц пояснює помилку Панно неймовірною втомою: «По обличчю Панно котилися краплини поту».

   Не менш виразними є рухи і жести шахіста. Борисенко при виникненні почуття невпевненості зазвичай розводив руками, Фурман любив повільно тягнутися до фігури, нібито маючи намір зробити нею хід, а потім раптом швидко відсмикував руку і занурювався у тривалий роздум. По-різному, в залежності від емоційного стану шахіста пересуваються ним фігури на дошці. У жорсткому цейтноті починали злегка тремтіти руки у В. Савона і Л. Полугаєвського. У деяких гравців плавні, м’які руху змінювалися різкими, як у боксі, ударами по дошці. За гарного настрою Е.Гуфельд акуратно ставив фігуру прямо в центр клітини, але як тільки у нього виникала якась невпевненість, то краса цих геометричних пропорцій враз зникала – фігури ставилися мало не між клітинами дошки. Смислов полюбляв старанно «вгвинчувати» фігури у дошку. Зміни пози і постави шахістів. Зазвичай трохи сутулий Нежметдінов трохи підводився зі стільця, коли насувався криза, у такі моменти втрачали свою браву поставу Л.Штейн та А.Гіпсліс. Петросян любить прогулюватися зі схрещеними на грудях руками, причому ця поза зберігалася лише до тих пір, поки зберігалася безпеку його позиції на дошці. Зміна пози Петросяна відразу видавало його стурбованість новою ситуацією. У складній позиції, зробивши хід, Альохін зазвичай вставав і починав, немов шуліка, кружляти навколо столика. В якійсь мірі сигналізує про настрої навіть стан волосся. У Полугаевского у важкі моменти вони найчастіше розпатлане, а коли зачіска не порушена, то можна не дивитися на дошку – небезпеки немає!

   Показником настрою служить також голос. Обговорювання партнером варіантів та інших міркувань пошепки означає, що він гранично втомився. При появі невпевненості зазвичай змінюються інтонація і тембр голосу, мова стає більш переривчастої. Впевненість зазвичай супроводжується лаконічністю і рішучістю мови.

   Неупередженими свідками пристрастей шахістів є бланки із записами партій. Смислов, відчувши заклопотаність, замість колишніх плавних рухів для запису ходу повної нотацією швидким помахом руки залишав на бланку короткий і нерозбірливий знак. Втім, це характерно не тільки для Смислова. Почерк на бланку служить вірним показником зміни настроїв.

   Зрозуміло, що найбільш інформативними є напружені моменти боротьби, коли навіть при бажанні, не завжди можна приховати справжні почуття і думки. Гросмейстер Олександр Зайцев розповідав, що він особливо уважно стежив за поведінкою суперників після власного сильного ходу, тому що, зустрічаючись з труднощами, противник стає відвертішим у виявленні своїх почуттів.

   Іноді можна почути думку про те, що спостереження за противником під час гри неетично. Навряд чи можна беззастережно погодитися з цим твердженням. Звичайно, мова йде не про настирливе і неетичне розглядання суперника, що відволікає його від обдумування. Висловлюючись делікатніше, не можна забороняти бачити те, що не можна не побачити. Взагалі не слід надто переоцінювати значущість спостережень за партнером, набагато корисніше дивитися за розташуванням фігур на дошці, оцінювати позицію і розраховувати можливі варіанти продовження партії. Тим більше, що далеко не усі спостереження потрібно сприймати буквально, хоча знати їх корисно як загальні орієнтири  Скажімо, висновки психологів, що блідість обличчя є ознакою страху щодо  М. Таля не «спрацьовують», а навпаки, наявність такої ознаки  у цього генія шахів часто свідчила про рішучість і граничну зібраність. Для Тайманова часта зміна пози була звичним заняттям під час гри, але аж ніяк не проявом внутрішнього неспокою або будь-яких інших хвилювань. Якщо партнер дивиться впевнено, це ще не означає, що то він добре знає обраний дебют. Потім може з’ясуватися, що показна упевненість була лише гарною міною при поганій грі.

   Вміння маскувати свій емоційний стан певною мірою визначається темпераментом шахіста. Безумовно, що холерику, людині сильно збудливій, важче приховувати свої почуття, ніж врівноваженому флегматику. Але не тільки природний темперамент визначає успіх маскування, велика роль і систематичного і свідомого контролю за своєю поведінкою. Тим не менш, на виховання та розвиток своїх вольових якостей шахісти зазвичай звертають мало уваги. Є багато прикладів завидної зовнішньої стриманості шахістів. Незворушно тримається Анатолій Карпов. Зазвичай непроникним був Пауль Керес, який ані мімікою, ані жодним жестом не видавав свого істинного психологічного стану. 

Особливої визнання заслуговують вдалі перевтілення Таля, хоча йому як вразливій за натурою людині маскування давалася, ймовірно, дуже складно і з великими труднощами. Ось один з прикладів з практики Таля. Наближається фініш турніру претендентів 1959 року. Таль, маючи на очко від Кереса, грає з Фішером. Позиція настільки відчайдушна, варто було б Фішеру зробити правильний хід турою, і становище для Таля враз стало б безнадійним. І Фішер перед тим, як зробити цей правильний хід, записує його на бланку  і «підсовує» бланк на очі супернику, щоби перевірити за поведінкою Таля точність свого вибору. Фішер так і вп’явся поглядом у свого суперника, але Таль з кам’яним обличчям, на якому навіть не поворухнувся жоден м’яз, як ні в чому не бувало продовжував свою прогулянку в очікуванні черги свого ходу. І тоді, збитий з пантелику незворушністю противника, Фішер сам потрапив у свою хитро поставлене пастку. Він змінив своє попереднє правильне рішення і зробив інший, набагато більш слабкий хід. Таль виграв цю партію.

   Але до виразно провокативних прийомів впливу на суперника, що  не відповідають етичним нормам людського спілкування, має бути зовсім інше ставлення. В одній з партій матчу зі Стейніцем Гунсберг почав зображати відчай після начебто зробленої помилку, театрально провокуючи  свого суперника взяти здавалося б незахищеного пішака, при цьому гірко зітхаючи та хапаючись руками за серце через допущений «промах».  Стейніц простодушно повірив Гунсбергу, пішака взяв  і … втратив фігуру, не помітивши прозорої пастки.

   Подібний «артистичний» трюк виконав М. Найдорф, під час партії з Глігоричем (Амстердам, 1954). Найдорф у цейтноті раптом підставив під удар пішака і тут же судорожно схопився за голову і ніби машинально потягнувся рукою назад до пішака, як би збираючись взяти назад  зроблений свій хід. Тож не маючи великого запасу часу на обдумування, а також покладаючись на чесність «жестів розпачу», Глігорич негайно ж «схопив» підставленого пішака і … швидко програв!  Найдорф задумав хитру пастку і для усипляння пильності супротивника розіграв усю цю пантоміму, етичною яку, звичайно, не назвеш.

   Арсенал такого, виразно неджентльменського, набору прийомів подібного роду доволі широкий: стук при пересуванні фігур і вмиканні годинника, безперервні пропозиції нічиєї з метою роздратувати суперника, навмисний попередній запис на бланку слабкого ходу, коли обдумується і буде зроблений зовсім інший хід (а записаний хід буде перекреслено, так робити можна).

   Взято з книжки М. Крогіуса «Психологическая подготовка шахматиста» (рос. мовою),  глава «Восприятие соперника в шахматах». Переклад, скорочення і редагування тексту – В.Пострільоний.

    Шахи і здоров’я. Адиктивні ризики

   Неправильний підхід до захоплення шахами може спричинити й негативні наслідки. Непоодинокими є випадки, коли у намаганні сховатися від дійсності, реалій життя і навколишнього світу людина заганяє усю свою свідомість у 64 клітинки шахової дошки. Надалі настає замкнутість, страх перед помилками, постійна невпевненість у собі, повна зацикленість виключно на шахах – виразні ознаки  залежності від них. І такий злий жарт з психологічно нестійкими особами може зіграти ця чудова гра, яка настільки зачаровує своєю красою, загадковістю і внутрішньою логікою, що людина віддає їй увесь свій час, занедбуючи навчання, роботу, побут, родинні обов’язки тощо. Це стосується й постійного «зависання» на Lichess та інших ігрових сайтах.. Шахами потрібно володіти і не допускати, щоби вони заволоділи тобою. 

   Адиктивна поведінка  або адикція (від англ. Addiction – схильність, згубна звичка; лат. Addictus – рабськи відданий) – це нестримні потяги та захоплення, що витісняють частково чи повністю всі інші життєво важливі види діяльності. До адикцій належать: зловживання одним або декількома речовинами, що змінюють психічний стан (алкоголь, наркотики, ліки, різні отрути);   участь в азартних іграх, в тому числі й у комп’ютерних;  взагалі надмірне захоплення комп’ютером або Інтернетом (комп’ютерний синдром, інтернет-залежність); переїдання і голодування  (як не дивно, але це також адикції); прослуховування впродовж тривалого часу надто ритмічної музики тощо.

   Поняття «азарт» не має однозначного розуміння. Одні фахівці пов’язують Перекладаючи цей термін на українську мову фахівці пов’язують його то з італійським словом «azzard» – ризик; то з французьким словом «hazard» — випадок, випадковість. Ще інші філологи вважають, що ці обидва варіанти перекладу утворились від арабського слова «az zahr» – гра в кості. Переважно ж термін «азарт» трактують як: 1) сильне натхнення, піднесення, запал, захоплення; 2) гарячність, запальність, прагнення до виграшу за будь‑яку ціну. 

   Зазначимо, що перший варіант не має негативного забарвлення, наприклад, азарт як поведінка творчої цілеспрямованої особистості, що прикладає значних зусиль для досягнення результату та отримує задоволення як від результату, так і від процесу його досягнення. Спонукальним чинником азарту може бути природний інстинкт боротьби за існування і панування. Без азарту неможливо уявити результативну діяльність спортсмена або творчої людини: актора, композитора, вченого або конструктора. Натомість другий варіант тлумачення сприймається негативно, підкреслюючи метушливі, легковажні, необдумані і невиправдані дії, у яких позитивний результат і залежить не стільки від майстерності, скільки від везіння.

  Внаслідок тривалого сидіння за комп’ютером  в одноманітній позі, мерехтіння монітора та  електронного випромінювання відбуваються суттєві фізичні зміни в організмі, знижується імунітет, зростає схильність до інфекцій та онкологічних захворювань.

  Комп’ютероманія спричиняє також: фотостимуляцію судомної активності головного мозку (через часту зміну зображення на моніторі); коливання артеріального тиску, частоти серцевих скорочень і дихання, підвищення температури тіла, головний біль; застійні явища в судинах органів, набряки, варикозне розширення вен; зміну постави; порушення репродуктивної функції; різні ендокринні порушення; уповільнення роботи мозку (підтверджено дослідженнями МРТ). Комп’ютерні ігри стимулюють у дітей лише обмежену ділянку мозку.

   Кожен четвертий користувач комп’ютера має проблеми із зором. Одна з причин криється в скороченні частоти моргань, що викликає сухість і подразнення очей. Коли людина моргає, стимулює виділення слізної рідини, яка омиває очне яблуко, захищаючи його від забруднення. Діти, захопившись, забувають про все на світі, і тому можуть грати за комп’ютером годинами, майже без перерв. Це призводить до надмірного напруження очей і проблем з фокусуванням. За оцінками науковців, близько 40% американських дітей у віці від 5 до 8 років страждають ожирінням через недостатню фізичну активність і  тривалого сидіння за комп’ютером.

                                              Основні симптоми комп’ютерної залежності:

    1) поглинання, заклопотаність грою (спогади про минулі ігри, планування майбутніх, думки про те, як знайти гроші на гру);

    2) відчуття емоційного підйому під час роботи з комп’ютером, напруженість і збудження під час гри;

    3) небажання відірватися від гри з комп’ютером;

    4) переживання, тривоги або роздратування при необхідності зупинити гру;

    5) використання гри як засобу для того, щоб позбутися від неприємних переживань;

    6) спроби відігратися після програшу, виправити ситуацію;

    7) брехня і спроби раціонального виправдання своєї поведінки з метою приховати справжню ступінь своєї залученості в гру;

   8) забування про домашні справи, обов’язки, навчанні, зустрічах в ході гри на комп’ютері, погіршення відносин в навчальному закладі, з батьками, з друзями;

    9) позичання грошей в інших осіб, щоб придбати нову гру.

   10) нехтування власним здоров’ям, гігієною і сном на користь проведення більшої кількості часу за комп’ютером;

Якщо у людини є чотири та більше вище наведених симптомів, це вже хвороба …

   На своїй сторінці у Фейсбуку гросмейстер Гата Камський відверто визнав, що страждає від комп’ютерно-ігрової залежності з дванадцяти років. За комп’ютерної (не шаховою!) грою він безперервно проводив ночі навіть перед початком чемпіонату США. Усі ці роки Камський якось намагався зупинитися, іноді це виходило, але потім він знову поринав у віртуальний полон ігроманії. Десятки тисяч годин, які можна було б витратити на шахи і на життя. Національні чемпіонати, кубки світу – з пробудженнями серед ночі, щоб відібратися в онлайн-чемпіонати з різних ігор. Згубна пристрасть, змагальний процес взяли гору над усім іншим. Сім’я, освіта, здоров’я, і загалом життя цієї талановитої людини – усе відійшло на другий план. А найнеприємніше, за словами гросмейстера, те, що він уже не хотів змінюватися.

   І в цьому Г. Камський – не виняток. У ЗМІ вже з’являлася інформація про сильне захоплення (залежність?) російського гросмейстера екстракласу Яна Непомнящого комп’ютерними іграми, а іншого представника шахової еліти світу Грищука − грою в покер. Можливо, тому у черзі на матч з Магнусом Карлсеном вони надто далеко …

   Більшою мірою залежними від комп’ютера стають діти й підлітки, що мають нестабільні й конфліктні сімейні або шкільні відносини, не прихильні ніяким серйозним захопленням. Саме вони знаходять у віртуальному світі віддушину й вважають своє перебування в мережі або успіхи в комп’ютерній грі достатніми для самоствердження й для поліпшення свого стану.

   Проблема комп’ютерної залежності – це ще й проблема втрати довіри. Якщо людину обманювали або зраджували (у його розумінні), то він буде намагатися уникати повторення негативного досвіду, тобто буде вибирати ті відносини, які захистять його від негативних переживань.

   Участь у віртуальному світі дозволяє дітям і підліткам розслабитися й абстрагуватися від психологічних проблем у реальному світі, але це відбувається лише на момент перебування у віртуальному просторі. Для ігрового адикта реальний мир нецікавий, повний небезпек, тому що більшість залежних – це люди, що погано адаптуються в соціумі. Внаслідок цього людина намагається жити у віртуальному світі, де все можливо, усе дозволено, де він сам установлює правила гри. Вихід з віртуальної реальності є хворобливим для адикта: він знову зіштовхується з ненависною для нього реальністю, що й викликає зниження настрою й активності, відчуття поганого самопочуття.

   Логіка підказує, що перенасичення комп’ютерними іграми повинно би наставати швидше в ранньому дитинстві, але практика свідчить якраз про протилежне і марно сподіватися, що малюку монітор набридне скоріш, ніж  старшому школяру чи студенту. І, на жаль, ніхто не дасть гарантій, що психіка дитини при цьому не буде пошкоджена.